Розділ 12.

Легкий дотик теплої долоні вирвав Лану з тенет важких спогадів. Вона двічі кліпнула, ніби намагаючись виринути з глибини — і світ миттєво вибухнув теплом і звуками: сміх друзів, тріск сухого хмизу у багатті, терпке повітря нічних Карпат, насичене димом, мохом і вином.  Десь у темряві скрипіли вікові сосни, і це рипіння перепліталося з м’яким шелестом хвої, що ловила подих гірського вітру.

Відвернувшись, дівчина непомітно змахнула з повік сльозинку, яку спалах вогню на мить перетворив на крихітний бурштин.

Поруч схилився Ілля. Його обличчя частково губилося в тіні, але добре було видно стурбовано зведені брови. Його голос пролунав наче дотик : тихий, обережний.
— Лано, з тобою все гаразд? Ти така бліда, наче сніг…

Він інстинктивно схопив її за руку. Пальці були теплі, трохи шорсткі, і Лана здригнулася — не від холоду, а від несподіваної близькості. Вогонь відбився в його очах золотистими спалахами.
— Боже, та ти як лід! — прошепотів він, нахилившись ближче, і тривога в його погляді потемніла..

— Ну недарма ж вона Снігова Королева, — серйозним голосом сказала Вероніка, язик якої вже помітно заплітався від вина і п’янкого лісового повітря. Її щоки палали, а дим, що тягнувся від вогню, змушував примружуватись. Потім вона пирснула від сміху — не стільки з того, що сказала, скільки з того, як смішно прозвучало.

Лана ледь усміхнулася, намагаючись приховати слід сльози. Ілля все ще тримав її руку, ніби боявся, що вона знову зникне у власному світі.

— Та вона не просто Снігова, — підхопив Матвій, тримаючи руки ближче до вогню, — вона ще й знижує температуру в радіусі трьох метрів! Я вже своїх пальців не відчуваю. Ой, а то й не мої… Марічко?! Ти?!

— Тю на тебе, — озвалася з іншого боку Марічка. — Як я можу бути одночасно в двох місцях? Чи ти думаєш, мої пальці живуть власним життям?

— То вовкулака, — невинно вставив Іван, і від ватри прокотився новий вибух сміху.

— А я думала, що то нічні Карпати такі холодні, — озвалася Тоня, загортаючись у плед, з якого пахло димом і сухими травами, — а то Лана просто в режимі “зима близько”.

— Треба ще дров, — буркнув Роман, підкидаючи хмиз у ватру. Іскри злітали вгору, мов маленькі комети, зникаючи у темряві. — Тут снігова королева і вогонь боїться замерзнути.

— Пропоную внести її до прогнозу погоди, — не вгамовувалась Вероніка. — “Увечері — мінус два, поява Лани — мінус п’ять, можливий сніг”.

Раптом Ілля випрямився, не відпускаючи руки дівчини. Тінь від його постаті впала на друзів, і навіть тріск вогню здався тихішим. Його погляд обвів коло, в якому ще хвилину тому кружляли сміх і дотепи.

— Вам би тільки жартувати, — промовив він неголосно, але так, що кожне слово впало важче за поліно у вогонь. — А якщо вона справді замерзла? І захворіє? Що тоді??

Сміх стих, ніби його ковтнула темрява. Матвій винувато опустив очі, Олеся поправила плед на плечах Лани, Вероніка знітилася, а Іван почухав потилицю, наче школяр, якого застали на гарячому. Навколо шумів ліс — тихо, глухо, наче й він прислухався.

І тут, як завжди, Марічка — тиха, але влучна — озвалась з-за спини. Її силует м’яко виринув із тіні, а голос прозвучав лагідно, та з іронічним відблиском, що розтоплює навіть серйозність:
— Ну, тоді Ілля зможе довести їй свої почуття. Носитиме чай з медом і малиною прямо в ліжко. І ще — грілку у формі сердечка.

Слова зависли в повітрі, підсвічені золотими іскрами, що здіймалися над ватрою.

Ілля почервонів — від обурення і від того, що його почуття раптом стали надто видимими. Тіні від вогню лягли на його обличчя, підкреслюючи вольове підборіддя. Він ковтнув повітря, хотів щось відповісти, але тільки зітхнув і опустився поруч із Ланою, трохи ближче, ніж раніше. Провів поглядом по колу: на друзів, які вже трохи стихли; на Лану, чию руку він усе ще тримав у своїй; на вогонь, що почав осідати, лишаючи червоні вуглини і довгі, примарні тіні.

— Якщо треба буде — носитиму, — раптом сказав він різко, майже шепотом, але так, що всі почули, дивлячись тільки на Лану. — І чай, і мед, і малину. Все, що завгодно.

Вогонь тихо тріснув, ніби підкреслюючи його слова.
— І взагалі, думаю, час уже йти спати всім, — додав він спокійно, з тією впевненістю, яка не потребує пояснень. — Бо завтра, схоже, всім знадобиться грілка. І не факт, що у формі серця.

— А я вже замовила собі грілку у формі котика, — потягнулася Оленка, кутаючись у плед, і видихнула пар у прохолодне повітря. — Він муркоче, коли його обіймаєш.
— А я собі замовлю — у формі Івана, — підморгнула Вероніка, сховавшись у комір. — Він теж муркоче, але тільки після третього келиха.
— Я не муркочу, я хроплю, — гордо заявив Іван, і коло знову розсміялось.

— А я б хотіла у формі Богдана, — мрійливо додала Марічка, і вогонь м’яко освітив її усмішку.

Роман підвівся, розминаючи плечі, і його постать на тлі нічного неба нагадала старого лісовика, що щойно вийшов з глибин гір.
— Ну що, Снігова Королево, дозволиш нам відступити до наметів?

Лана усміхнулась — уже без тіні смутку. Очі її блищали вогнем, а щоки набули рум’янцю від тепла і, можливо, від сказаних слів.
— Дозволяю. Але завтра — всі з чаєм і медом. І без жартів про температуру.

— Тільки якщо ти з нами, — тихо додав Ілля, і його голос був теплий, мов багаття, що жевріло в центрі кола. Вуглини поволі гасли, залишаючи в повітрі дим, смолу й легку гіркоту моху.

Ватра м’яко потріскувала, кидаючи золотаві відблиски на обличчя, а тепло поволі тануло, поступаючись нічній прохолоді. Десь у темряві шурхотіли комахи, і ліс наче прислухався. Друзі, підводячись і перекидаючись жартами, розсипалися на маленькі гуртки й неспішно рушили стежкою до готелю, залишаючи позаду тремтливе світло й тихе дихання жару.

Марічка раптом, весело підстрибуючи, побігла доганяти Богдана, а той, озираючись і жартома тікаючи від неї, лише підливав жару її наполегливості.