Розділ 11.

Вечір впав на Карпати синім, густим оксамитом. Повітря стало таким п’янким, що паморочилося в голові — суміш хвої, диму від ватри, смаженого м’яса і терпкого вина. На задньому дворі готелю, під шатром зі старих смерек, життя било ключем. Вогонь у кам’яному колі ревів і тріщав, жбурляючи в небо снопи іскор, які змішувалися з першими зорями.

Сергій, піднімаючи пластиковий стаканчик, наче кришталевий келих, гучно оголосив: — Урочисто відкриваю наш перший карпатський вечір! Поки ще всі живі, при тямі і ніхто не попреться скакати з гори, як дехто... — він кинув швидкий погляд у бік Лани, але тут же перевів тему. — Хто не вип’є за цей тост — того викрадуть вовкулаки й зашифрують у пароль!

Компанія вибухнула сміхом і дзеленчанням. Марічка, що сиділа поряд із Ланою, весело пирснула: — От тільки не мене! Я ще квітку не знайшла! І не Богдана!

— А я не проти, — ліниво відгукнувся Богдан, перебираючи струни гітари. — Але тільки якщо вовкулаки будуть жіночої статі. І безпечної...

— Не переймайся, — підморгнув Роман Марічці, хоча в його очах не було веселощів. — Карпатські вовкулачиці — справжні хакерки. Заберуть не Богдана, а його криптогаманці!

Всі знову розсміялися. Лана сиділа трохи осторонь, тримаючи теплий келих у долонях. Її все ще морозило, незважаючи на теплий в’язаний светр. Вона дивилася на вогонь. Для інших це було просто багаття. А для неї кожна іскра, що злітала вгору і згасала в темряві, була душею. «Смайлик»… Коваль… Миронюк… — імена крутилися в голові, як заїжджена платівка.

— Чуєш, мала, — Богдан раптом відклав гітару і обійняв Марічку за плечі. — А де наша «Принцеса на горошині»? Чого Софії немає? Невже комарі з’їли?

Марічка хитро примружила очі, схожі на дві вуглинки. Вона переконалася, що Ілля зайнятий нарізанням сиру, і змовницьки підморгнула: — Не з’їли. Я її… нейтралізувала. — Вбила? — реготнув Матвій. — Гірше. Я подарувала їй «ексклюзивний сертифікат» у спа. Процедура «Сон мольфара». Це коли тебе обмазують глиною, замотують у плівку і залишають лежати в темній кімнаті під звуки трембіти. Три години. Так що в Іллі сьогодні вільний вечір.

Вона багатозначно кивнула в бік Лани. — Ну ти й відьма, Марічко, — з повагою похитав головою Богдан. — Я знаю. Але тобі це подобається.

Настя, примруживши очі, вирішила теж підколоти компанію: — Лано, а ти поставила пароль на двері? Раптом хтось вночі захоче перевірити... безпеку? — Я? Та ні, навіщо? — Лана слабо всміхнулася. — Я ж у кімнаті з Марічкою. Мені ніякий пароль не потрібен.

Хтось із хлопців одразу підхопив: — Марічко, а завтра ти будеш зі мною в кімнаті?

Марічка високо підняла голову, вишукуючи дотепного  жартівника,  і її погляд враз  став гострим та грайливим. — А ти впевнений, що витримаєш? Я не всім даю доступ без пароля.

Хтось аж поперхнувся чаєм від сміху. Марічка ж відвернулася до багаття час від часу кидаючи швидкі погляди на Богдана, вуха якого почервоніли, як у школяра.

Ілля підсів ближче до Лани. — А якщо серйозно, Лан... Ти ж у нас сама, як вовчиця. Ніхто тебе не викраде — ти ще сама викрадеш когось, якщо треба!

— А якщо треба, — сумно усміхнулась вона, — я й справді викраду. Вона жартівливо потягнулася до нього, щоб налякати. — Але тільки тих, хто цього заслуговує. Як от ти.

Ілля удавано зойкнув, підігруючи їй, але потім його обличчя стало серйозним. — А я що... — відповів він тихо. — Я за тобою сам піду. Добровільно. Без викрадення. Може, розтоплю лід твого серця?

Лана опустила погляд на келих, де вино відбивало полум’я, як кров у воді. — Ти добрий, Ілля, — сказала вона ледь чутно. — Але лід мого серця... він не від холоду. Він від вогню, що вже згорів.

Вогонь потріскував, і на мить усі стихли. Ніби щось у її голосі пробило цю стіну веселощів. Роман, який весь вечір мовчки пив горілку, дивлячись у полум'я, важко підняв свою склянку. — То, може, за тих, кого вже нема? — озвався він хрипко. — За тих, хто був з нами, навіть якщо ми не знали їх. — За тих, хто залишив світло, — додала Оленка. — І за тих, хто його несе далі.

Лана підняла келих. Її рука тремтіла. — За Деміра, — прошепотіла вона. — І за тих, хто назавжди залишився в снігах та соняшниках…

Келихи тихо дзенькнули. Це був звук не свята, а пам'яті.

Марічка підлила їй ще  вина: — За тебе, наша Снігова королево! Щоб жодна ніч не злякала тебе, а кожен вранішній туман стелився тобі під ноги мов оберіг! І щоб нарешті знайшовся той, хто вилікує твоє розбите серце.

— І щоб ти більше не кидалася стрімголов в обійми смерті, — похмуро підвів підсумки Роман, дивлячись їй прямо в очі. — Адже цим ти нікого не врятуєш. Точно.

Десь під лісом глухо, протяжно завив собака. Або, може, справжній вовк. І від цього звуку Лана ще міцніше відчула, як пульсує кров у скронях: гори дихають, земля слухає — щось невидиме вже крокує слідом за нею, серед тіней і хвої...

 Вечір поволі переходив у ніч. Вино з порічок, запашне і густе,  темніло у келихах. Тепле світло ламп на дворі мерехтіло на обличчях — хтось сидів прямо на дерев’яних східцях, хтось притулився спиною до стіни готелю. Димок від ватри вже давно розвіявся, залишивши по собі тільки легкий присмак жару у повітрі.

— Ну що, Іване, розкажи ще одну страшну! — сміялась Вероніка, намагаючись відкусити шмат сирного бруска і не впустити келих.

— Ох, Вероніко, якби я мав хоч одну справді страшну історію — давно вже працював би сценаристом хорорів, а не кіберзахисником! — відмахнувся Іван і хитнувся до Матвія. — Краще Матвій розкаже — він, кажуть, ночами бачить чорну руку з флешкою, що краде всі паролі…

— Теж мені жахастик! — загиготіла Олеся. — Я й так свої паролі весь час забуваю — от вам і хорор!

Матвій театрально зітхнув, поставив келих і повільно озирнувся.

— Ви смієтесь, а я ту руку бачив. Вона не просто краде паролі… вона шепоче.

— Що саме? — підхопила Олеся, вже напівсерйозно.

— "123456", — прошепотів Матвій з кам’яним обличчям. — І якщо ти не зміниш його — вона прийде знову.