Розділ 10.

Коли останні акорди троїстих музик розчинилися в нічному повітрі, а хміль вивітрився з голів, готель поринув у безпечний, солодкий сон.

За стінами номерів люди додивлялися свої безтурботні сновидіння. Гори обіймали їх усіх, наче велетенські долоні, ховаючи від усього світу. Тут, серед смерек і туману, війна здавалася чимось далеким, майже нереальним — як страшна казка, яку розповідають пошепки, але в яку не хочеться вірити. Вони мали розкіш на тишу.

Але в номері 8 таку розкіш мали не всі.

Лана сиділа на підвіконні, підібгавши ноги, а на колінах гудів розпечений ноутбук. Екран відкидав на її бліде обличчя синювате, мертвотне сяйво. Ще кілька годин тому вона була «нареченою». Всі довкола сміялися, танцювали, веселились. На якусь мить, коротку, як спалах сірника, вона повірила, що життя може бути просто… життям. Де люди народжуються, кохають, одружуються і старіють поруч. Але реальність, як завжди, вдарила під дих.

Опівночі прийшов сигнал тривоги. Спецканал «Воїнів світла» вибухнув червоним кодом. Лана дивилася на супутникові карти, які їй вдалося перехопити через дірку в ворожому сервері. Те, що вона бачила, змушувало кров холонути в жилах. Червоні цятки — техніка окупантів — стискалися у щільне кільце навколо маленької жовтої зони. Іловайськ.

— Ні, ні, ні… — шепотіла вона, пальці літали по клавіатурі зі швидкістю кулемета.

Вона намагалася зробити неможливе. Зламати частоти зв'язку артилерії. Заспамити їхні канали дезінформацією. Попередити своїх. «Виходьте! Там пастка! Вони не дадуть коридору!» — відбивала вона повідомлення координаторам. Але ефір мовчав. Або глушили, або… було вже пізно.

А потім, серед ночі, ефір вибухнув новиною, яка мала б дати надію, але натомість віяла смертю. «Домовленість підтверджено. Путін дав слово. Зелений коридор. Вихід колон о 8:00 ранку».

— Не вірте їм… — шепотіла вона сухими губами, вдивляючись у монітор, поки за спиною мирно сопіла Марічка. — Тільки не це… Та як ви не бачите… Це ж пастка…

Вона намагалася пробитися крізь стіну радіоелектронної боротьби до своїх хлопців із групи «Вітер». «Не шикуйтеся в колони! Розсипайтеся! Вони вас чекають!» — відбивала вона повідомлення, вкладаючи в кожен байт свій відчай. Але відповіді не було. Тільки короткі, сухі звіти від координаторів: «Колони формуються. Чекаємо ранку. Моліться».

Лана боролася з цифровим монстром усю ніч, поки за вікном сходили зорі, такі байдужі й такі красиві. Вона відчувала себе безсилою піщинкою. Вона могла зупинити банківську транзакцію, могла вимкнути світло в цілому місті, але не могла зупинити смерть, образ якої невідворотньо нависав над цими людьми.

Темрява кімнати змінилася передсвітанковою імлою. Вона притулилася чолом до холодного скла. Десь там, за сотні кілометрів, у соняшникових полях, тисячі людей готувалися до маршу, який міг стати останнім. Лана дивилася в далеку імлу гір, і по її щоці скотилася одна-єдина сльоза. Гаряча, як розплавлений свинець.

Під ранок вона відключилася просто сидячи, поклавши голову на холодний пластик ноутбука. Їй снився вогонь. І весільний вінок, що горів на її голові.

Вона прокинулася від різкого стуку у двері — покоївка пропонувала прибирання. На годиннику була десята. Лана кинулася до екрана. 8:00 вже минуло. Колони рушили. Зв’язку не було. «Може, проскочили? — билася в скронях думка-надія. — Може, тиша означає, що вони йдуть маршем і дотримуються радіомовчання?»

Ранок видався таким яскравим, що аж боліли очі. Сонце безсоромно заливало терасу, вигравало в росі на смереках, а повітря було п'янкими від пахощів хвої та свіжої випічки.

Друзі вже снідали. Їхній сміх, дзвін виделок, безтурботні розмови — усе це здавалося таким буденним. Лише Роман, керівник групи, сидів сам у кутку. Зазвичай він був душею компанії, сипав жартами і підганяв усіх на екскурсії. Але сьогодні він мовчав. Перед ним лежав планшет, і він, похмурий і посірілий, скролив стрічку новин. Його широкі плечі опустилися, наче на них поклали бетонну плиту.

Лана спустилася останньою. Вона сховала червоні від безсоння очі за темними окулярами і сіла скраю, подалі від усіх. Вона не взяла їжі, тільки чорну каву. Марічка, яка знала про безсонну ніч подруги, мовчки посунула до неї склянку води, не наважуючись нічого питати.

— О, наша зірка прокинулася! — весело гукнув Сергій, намазуючи джем на тост. — Як спалося після весілля? Наречений не втік?

Лана здригнулася. Слово «весілля» різонуло слух. Вчора це була гра. Сьогодні це здавалося блюзнірством. — Нормально, — її голос був хрипким. Офіціант поставив перед нею тарілку з сирниками, прикрашеними ягодами. Це виглядало так красиво, так мирно… і так огидно. «Там зараз хлопці жують сухі пайки, змішані з пилом. Або не жують нічого», — майнула думка.

За сусіднім столом сиділи Ілля та Софія. Софія виглядала як картинка з глянцевого журналу. Вона манірно помішувала капучино і весело щебетала до Іллі. — Боже, який цей сир смачний! — голосно захоплювалася вона. — Іллюш, спробуй! Це домашній, точно кажу. Не те що в магазині. А от подушки в них жахливі, у мене шия затерпа.

Ілля втомлено відсунув тарілку: — Я не голодний, Софіє. — Ну от, знову ти кислий! — вона надула губи. — Ми ж на відпочинку!

У цей момент планшет Романа коротко пілікнув. Майже одночасно завібрував телефон Лани. Цей звук у загальному гаморі почули тільки вони двоє. Роман здригнувся, схопив гаджет. Лана опустила очі на свій екран.

Повідомлення прийшло від вцілілого воїна групи. «Це кінець. Коридору немає. Їх розстрілюють як у тирі. Пряма наводка. Танки, артилерія. Поля горять. Багато 200-х. Ми не можемо туди заїхати».

І слідом ще одне: фотографія. Розмита, зроблена з машини на ходу. Соняшникове поле. Яскраво-жовте, життєрадісне під серпневим сонцем. А посеред нього — чорний стовп диму від згорілої техніки і розкидані тіла, які ще годину тому були живими людьми. Соняшники схилили свої голови, наче в жалобі, над тими, хто впав серед них.