Розділ 9.

У кімнаті Марічки і Лани  панував справжній творчий безлад. На ліжках, кріслах і навіть на спинці стільця барвистими хвилями розлилися нещодавні  покупки: вишивані сорочки, крайки, хустки з довгими тороками і, звісно ж, прикраси.

Марічка, яка ще годину тому мало не плакала від хвилювання, тепер випромінювала енергію атомної електростанції. Вона крутилася перед дзеркалом, прикладаючи до шиї важкі низки червоних коралів.

— Ні, ну ти бачила? Ти просто глянь на це диво! — щебетала вона, милуючись своїм відображенням. — Продавець божився, що це справжні карпатські і коралі, як у давніх гуцулок. Брехав, звісно, безбожно, але як гарно брехав! Я не втрималася. Ну скажи, мені пасує?

Лана, яка саме розчісувала ще вологе після душу волосся, тепло усміхнулася подрузі крізь дзеркало: — Тобі дуже пасує, Марічко. Ти в них як справжня мольфарка, що збирається розганяти хмари над Чорногорою. Тільки чарівного жезла не вистачає.

— Тьху на тебе! — пирснула сміхом Марічка, кидаючи в неї подушкою. — Яка мольфарка? Я — поважна пані! Ґаздиня! До речі, про ґаздів… — Вона раптом розвернулася до Лани, і її очі хитро звузилися. — Ти бачила, що витворив наш Ілля? Ні, ти це бачила?!

Лана завмерла з гребінцем у руці. Щоки злегка почервоніли, хоча вона намагалася зберегти спокій. — Ти про що?

— «Про що» вона питає! — передражнила Марічка, сплеснувши руками. — Та він же як лев Гордія накинувся! «Далі я сам про неї подбаю», — пробасила вона, намагаючись скопіювати голос Іллі. — Я аж заклякла. Чесно, Ланко, я думала, він зараз тому рятувальнику в пику дасть. А Софія! Ти бачила її обличчя? Вона ж ледве своєю отрутою не вдавилася!

Марічка впала на ліжко, розкинувши руки, і мрійливо подивилася в стелю. — Слухай, я  знаю Іллю стільки років. Він завжди такий… інтелігентний, спокійний, айтішник до мозку кісток. А тут — бац! Справжній самець. Як він тебе закутав у ту кофту… М-м-м… Здається, наш хлопчик виріс і нарешті зрозумів, що принцес треба не тільки кодом вражати, а й характером.

Лана опустила очі, згадуючи той момент. Тепло флісової кофти і твердість його рук на плечах досі відчувалися фізично, викликаючи дивне відчуття. — Він просто перехвилювався, — тихо сказала вона, намагаючись виправдати його різкість. — Мабуть подумав, що я сильно змерзла.

— Ага-ага, «змерзла», — підморгнула Марічка. — Розповідай це комусь іншому. Він тебе застовбив, подруго. Помітив конкурента — того красеня Гордія — і одразу ввімкнув режим «моє, не чіпай». І правильно зробив!

Вона рвучко підхопилася з ліжка. — Але менше з тим. Сьогодні в нас «Карпатське весілля», а це означає, що ми маємо бути найгарнішими. Софія, звісно, напне на себе щось брендове і дороге, щоб усі попадали. Але ми візьмемо автентикою!

Вона підбігла до своїх покупок  і почала витягувати звідти пишну вишиванку. — Так, я одягаю цю, з чорною плахтою. А ти? — Марічка обернулася до Лани, і в її очах спалахнула непідробна цікавість. — Ти ж обіцяла показати ТУ САМУ сукню. Ну, яку ти вишивала ночами. Давай, не муч мене! Я ж лусну від цікавості!

Лана повільно підійшла до своєї шафи. Її серце тьохнуло. Вона справді працювала над цією сукнею дуже довго. Це був не просто одяг. Кожен хрестик, кожен стібок був її медитацією, її способом зашити свій біль, заховати його у візерунки і перетворити на мовчазний маніфест.

Вона дістала вішак, на якому висіла довга сукня, закрита непрозорим чохлом. — Тільки не критикуй, добре? — попросила вона, хвилюючись, наче школярка перед екзаменом. — Це мій власний дизайн. Я вклала сюди… все.

— Лано, та показуй вже!

Дівчина глибоко вдихнула і повільно потягнула блискавку чохла вниз. Коли тканина впала додолу, Марічка ахнула і прикрила рот долонею, не в змозі вимовити ні слова.

Це було щось неймовірне. Сукня була пошита з важкого, густого чорного льону, який поглинав світло, наче нічне небо. Вона спадала до самої підлоги м’якими, глибокими складками, створюючи силует строгої величі. Але головним була вишивка, що жила на цій темній тканині власним життям. Вона була виконана лише двома кольорами: холодним, мерехтливим сріблом і глибоким, насиченим багрянцем, що нагадував колір запеченої крові.

По всьому подолу, займаючи майже третину сукні, розправили свої велетенські крила срібні журавлі. Вони були вишиті з такою майстерністю, що здавалося, ніби птахи ось-ось зірвуться з чорного полотна і полетять у небо, забираючи із собою чиюсь тугу. Їхні крила перепліталися, створюючи відчуття безперервного руху, а пір’я мерехтіло при кожному русі, наче примарне світло. Де-не-де срібло переходило в багряні акценти — на дзьобах, на кінчиках крил — наче птахи були поранені під час свого польоту крізь темряву.

Але найзагадковішими були рукави. Вони були густо зашиті від плеча до зап’ястя. Здалеку цей візерунок здавався хаотичними розсипами багряних крапель і срібних іскор, наче бризки крові на металі, що стікали вниз по руках. Це виглядало болісно і водночас заворожуюче красиво.

Та варто було підійти ближче, як хаос перетворювався на чітку, жорстку структуру. Це були не квіти, не листя і не традиційні руни. Це були нескінченні ряди дрібних геометричних символів: ламані лінії, квадрати, хрестики, нулі та одиниці, стилізовані під старовинну гладь. Ритмічні повтори, блоки, відступи… Для звичайної людини це виглядало як дивний, модерновий етно-візерунок. Але будь-хто, хто хоч раз бачив монітор програміста, впізнав би в цьому ритмі прихований сенс. Це були стилізовані рядки комп’ютерного коду, дбайливо перекладені мовою вишивки і заховані у багряно-срібному плетиві. Таємне послання, зрозуміле лише обраним.

— Боже… — нарешті видихнула Марічка, обережно, наче до святині, торкаючись срібного крила журавля на подолі. — Лано… це… це просто космос. Я ніколи не бачила нічого подібного. Це не сукня. Це витвір мистецтва. І він… він такий твій. Одночасно і сучасний, і древній, і якийсь… неземний.