Розліл 8.

Готель поволі спорожнів. Друзі, сміючись і галасуючи, гуртом висипали на подвір’я, розсілися по машинах і рушили в сусіднє місто.

Лана залишилася в кімнаті наодинці. Вона прочинила вікно — і теплий, свіжий вітерець дихнув їй в обличчя, мов живий. «Ось воно, — подумала вона. — Нарешті тиша».

Дівчина присіла на підвіконня і замилувалася краєвидом. Навколо, ген-ген аж за обрій, тягнулися ліси — наче зелений океан, що десь удалині зливався з безмежним синім небом. У повітрі пахло хвоєю і ледь вловимим димом, що долинав звідкись із долин. Вона заплющила очі й дозволила цій тиші торкнутися себе зсередини.

Та раптом із подвір’я знову долинув галас. Лана визирнула назовні й помітила ще одну групу молодих людей, які саме заселялися. Їх було багато — занадто багато для надії на швидкий спокій. — От і насолодилася тишею, — зітхнула вона. — Ну звісно. Тиша — це ж розкіш, вона не кожному доступна.

Лана розчаровано скривилася, але раптом у голові сяйнула думка: «Там же внизу має бути басейн. Зараз обідня пора, всі метушаться з валізами… Може, хоч там вдасться сховатися?».

Ця надія миттєво підняла настрій. Дівчина дістала із сумки купальник, швидко одягнула його, поверх накинула легку сорочку, взяла рушник і, передчуваючи бодай крихту спокою, спустилася в хол. Оминувши галасливу компанію, вона рушила шукати басейн. Та й тут її чекала невдача: при вході до басейну висіла табличка: «Санітарна година». — Ну от, скупалася… — промовила Лана. — Відпочинок у готелі — без відпочинку.

Вона озирнулася на затишне подвір’я, оточене стіною хвойного лісу. — Стривай, — прошепотіла сама до себе. — Тут же напевно має бути гойдалка. Не може бути, щоб у Карпатах не було гойдалки — справжньої, дерев’яної. Мусить же бути. Треба пошукати.

Дівчина невдоволено видихнула і пішла прогулятися довкола готелю. Всюди по території, то тут, то там, маленькими групами стояли відвідувачі: хтось збирався на екскурсію, хтось саме повертався, а хтось просто неспішно дихав повітрям. Лана з цікавістю спостерігала за ними, намагаючись вгадати, хто звідки приїхав.

Обійшовши майже все подвір’я, вона раптом помітила вузеньку стежку, що петляла між деревами і губилася під лісом. «О, — майнуло в думках. — А оце вже цікавіше».

Не вагаючись, дівчина рушила вперед, уважно роздивляючись околиці. Спочатку доріжка вела вздовж корпусів, а потім різко вискочила під саму огорожу і потяглася паралельно їй. Ось уже й замаячнів густий сосновий ліс. Стежка знову крутнула вбік, і перед очима Лани відкрилася маленька затишна галявина з плетеною гойдалкою-коконом та мініатюрним фонтанчиком. А трохи далі, у затінку, стояв невеликий дерев’яний будиночок.

Тут не було ні душі. Тиша була настільки щільною, що здавалося — її можна торкнутися рукою. Лана обережно сіла в крісло, легенько відштовхнулася. «Цікаво, що це за територія? Ніби й на подвір’ї готелю, але виглядає наче приватна», — подумала вона й ще раз озирнулася довкола: нікого не видно. «Може, господарі не будуть проти, якщо я трохи тут побуду?».

Гойдалка повільно заколисувала. Дівчина заплющила очі, дозволяючи ритму забрати напруження, що накопичилося за останні дні. І саме в цю мить вона відчула, як щось холодне й вологе торкнулося її ноги.

Лана миттю розплющила очі й завмерла. Біля неї стояв великий білий собака з темними, як міцна кава, очима. Він скидався на пухнасту хмаринку з двома вушками й витонченою мордочкою, з якої весело визирав рожевий язик. Хвіст рухався так, ніби собака був щиро радий самій можливості існування. — Ой… — видихнула Лана, а тоді щиро усміхнулася. — А я ж тебе бачила з автобуса, біле ведмежа! Але зблизька ти ще гарніший.

Вона нахилилася трохи вперед, уважно дивлячись йому в очі. — Ти тут живеш? — м’яко спитала вона. — У цій хатинці?

— Айс! — пролунав владний чоловічий голос. — Поруч! І не лякай людей.

Собака слухняно махнув хвостом, винувато схилив голову і побіг на поклик господаря. Лана озирнулася й побачила високого, кремезного хлопця у темно-зеленій куртці з емблемою рятувальної служби. — Добридень, — привітався незнайомець, підходячи ближче. Його усмішка була теплою й відкритою. — Ви, мабуть, із туристів?

— Так… ми з друзями зупинилися в готелі, — Лана кивнула, але її погляд одразу повернувся до собаки. — Це ваш красень?

— Це Айс, — хлопець посміхнувся ще тепліше. — Хочете, познайомлю?

Він нахилився і щось тихо сказав собаці, але пес вирішив діяти по-своєму: одразу підскочив до Лани, став на задні лапи й весело заглянув їй у вічі, ледь не торкаючись носом.

— Айс! — щиро здивувався рятувальник. — Що це з тобою? Він у мене зазвичай спокійний, дисциплінований… А тут, дивися, не відходить від вас.

— Значить, ми подружилися, — розсміялася Лана, обіймаючи пса за могутню шию.

— Я Гордій, до речі, — представився хлопець, простягаючи руку. — Працюю рятувальником у горах. А це — мій напарник. А вас як звати?

— Лана. Будемо знайомі.

— Рідкісне ім’я, я ще такого не чув, — посміхнувся Гордій, і на його щоці з’явилася маленька ямочка, що додавала йому хлопчачого шарму. — А звідки ви, якщо не секрет?

— Та ні, не секрет, — усміхнулася дівчина. — Я зі Львова.

— О, я часто буваю у Львові, у мене там бабуся живе. Дуже гарне місто. А чому ви самі? Де ваші друзі?

— Поїхали в сусіднє містечко, щоб сувенірів купити, — відповіла Лана, продовжуючи гладити Айса.

— А, зрозуміло. Ну і правильно, наші умільці мають золоті руки. Там стільки різної краси, що аж очі розбігаються, — із захопленням сказав хлопець. — А ви? Не любите сувенірів?

Лана засміялася ще дзвінкіше: — Ну чому ж ні, люблю. Але я трохи втомилася з дороги і хотіла освіжитися в басейні, та не пощастило.

Гордій глянув на годинник: — Ну так, санітарна година. Доведеться трохи зачекати.

— От я і чекаю, — зітхнула дівчина.

Розмова текла легко й невимушено. Вони ще трохи посміялися з Айса, який на всі боки виляв хвостом перед Ланою, вимагаючи уваги, аж раптом Гордій запропонував: — А знаєте, тут неподалік є водоспад. Дуже гарне місце, тихе. Мало хто знає про нього, хіба що місцеві. Хочете, покажу вам?