Розділ 7. Дарунок для Снігової Королеви.

  Рівно о 13:00, як і говорив Роман, друзі зібралися на подвір’ї перед готелем. Марічка, Богдан, Вероніка, Софія, Роман, Олександр, Тоня і Настя були готові до пригод. Денис, як і обіцяв, підігнав машину, але охочих поїхати виявилось набагато більше, аніж міг вмістити один салон.

— Треба було буса брати, — почухав голову Денис. — Ви чого не сказали, що всі хочете їхати?

— Не всі, — сказала Марічка, надувши губи. — Лана лишається, я так і не змогла її вмовити.

— Оленка теж лишається, — поправляючи свою бандану, мовила Настя. — Та й Іван з Матвієм наче не хотіли їхати.

— Я теж лишаюсь, — тихо сказав Ілля, дивлячись під ноги. — Маю справи.

— Знаємо ми твої справи, — засміялась Тоня. — Ой! Марічко! Ти чого мене штовхаєш?

— Бо забагато говориш, — шикнула Настя, киваючи на Софію, яка стояла поруч.

— Це все добре, любі друзі, але в машину всі не влізуть, — нагадав Денис. — Тому комусь з вас доведеться залишитися.

— Ой, — засумувала Марічка, — а я так хотіла собі коралі придбати. І ще хустку...

— А ми хотіли з Тонею на ліжники подивитись, — розчаровано промовила Настя. — Та ще й тайстру купити. Хм...

— Так можна ще одну машину взяти, — подумав вголос Роман. — Але хто поведе? Я свої права залишив у Львові.

— Ілля може, в нього права завжди з собою. Правда, Іллюсику? — солодко проспівала Софія, дивлячись томним поглядом на хлопця і підступаючи ближче.

Всі разом оглянулись на Іллю, який стояв трохи осторонь.

— Я ж сказав, що маю справи, — знітився він. — Та й втомлений я з дороги.

— Ой, тут же ж зовсім близько, — не відставала Софія, торкаючись його ліктя. — Півгодини їхати. Невже ти нам відмовиш?

— Ну давай, друже, — підхопив Олександр. — Буде весело, обіцяю. Я задумав на пам’ять про це місце купити топірці, справжні, гуцульські. Як в легендах про опришків. Про Довбуша… знаєш?

   Ілля шумно видихнув і його погляд сам потягнувся вгору, де була кімната Марічки і Лани. Марічка підійшла до нього і, поклавши руку на плече, тихо промовила, так, щоб Софія не почула:

— Не сумуй, давай справді поїдемо. Їй трохи відпочити не завадить. Та й не сама вона буде у готелі, там ще наші лишаються. А ти їй подарунок привезеш, щось красивезне.

   Хлопець важко зітхнув, останній раз з надією глянув на вікна кімнати № 7, але не побачивши там нікого, мовчки кивнув головою:

— Ну ок, ідемо. Я піду запитаю в адміністратора, де тут можна орендувати другу машину. А ви чекайте мене біля воріт.

   Друзі весело сплеснули в долоні і радісно поспішили до виходу. Софія ж одразу кинулася наздоганяти Іллю, цокаючи підборами по бруківці.

— Ілля, зачекай! Я з тобою!

— Ой, ні, Софіє, вибач! — миттєво втрутилася Марічка, виростаючи перед нею наче з-під землі. — Біля нього поїду я. Бо мене, знаєш, страшенно закачує в машині на серпантинах, тому я можу їхати тільки спереду.

   Богдан, що йшов поруч, мовчки скорчив смішну гримасу і мало не розреготався, оцінивши спритність подруги. Софія на мить завмерла. Її очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію, проте вона швидко опанувала себе. За мить її личко засяяло м’якою, поблажливою посмішкою:

— Ой, Марічко, бідненька... Звісно, сідай спереду. Здоров’я — це головне, а нерви дуже псують красу. — Вона граційно відступила, але тут же кинула погляд на переднє сидіння другої машини. — То їдь з Денисом спереду, там вільно.

— Та ми хотіли... — втрутився в розмову Богдан, перекриваючи їй шлях, — але розумієш, там Настю теж закачує, якщо вона не бачить дороги, тому їй треба біля вікна... — розвів руками хлопець із невинним виглядом. — Якісь ви всі такі вразливі, дівчата.

   Марічка глянула на Богдана і самими губами прошепотіла: «Ти мій герой». Софія зрозуміла, що вони їй не поступляться. Але вона не дала їм насолодитися своєю поразкою. Дівчина гордо струснула волоссям і повернулася до Богдана, наче так і було задумано:

— Ну що ж, Богданчику, — промуркотіла вона, беручи його під руку, — значить, це доля. Тоді я буду сидіти біля тебе, а ти мене будеш розважати.

   Марічка аж гикнула з несподіванки від такого нахабства. Вона кинула питальний погляд на Богдана, але хлопець тримав удар:

— Ні. Я буду спати.

   Марічка тихенько пирснула і, ховаючи задоволену усмішку, відвернулася до Іллі, який саме під’їжджав. Софія ж лише хитро хмикнула, зберігаючи «обличчя».

   А щойно він зупинився, вона швидко, з грацією дикої кішки, підбігла до машини, нахилилася до відкритого вікна і, торкнувшись плеча Іллі, навмисне голосно, прощебетала: 

— Тоді, котику,  я сяду ззаду, прямо за тобою. Буду твоїм ангелом-охоронцем та водночас розважатиму тебе, щоб ти не нудьгував.

   І перш ніж Ілля встиг щось сказати, Софія вже вмостилася на задньому сидінні, поклавши руку на спинку його крісла — так, що всі зрозуміли: вона досягне свого за будь-яких обставин. Марічка спересердя тупнула ногою, але вдіяти вже нічого не могла.

Нарешті всі зайняли свої місця, і компанія вирушила в місто на базар.

   Машини повільно вкрутилися в серпантин, а потім виїхали на ширшу дорогу, що вела до центру містечка, де розгортався справжній гуцульський базар. Друзі мовчки вдивлялися у вікна, поки ліс поступово розступався, відкриваючи перед ними картину, що здавалася вирваною зі старої листівки: дерев’яні будиночки з різьбленими фронтонами, димок із коминів, і над усім — дзвінкий гомін, що линув із майдану, де вже кипіла торгівля.

   Базар розташувався на великій площі, що тягнулася вздовж дороги, між старою церквою і річкою. Тут усе було живе, барвисте, голосне. Дерев’яні прилавки, накриті полотнами, рясніли вишиванками, сердаками, тайстрами, ліжниками, кептарями, хустками, коралями, топірцями, глиняним посудом, дерев’яними ложками, ляльками-мотанками, медом, сушеними травами, сиром, бринзою, баношем, грибами, варенням, наливками і навіть старими листівками з видами Карпат.