Розділ 6. Зібрана з уламків.

Автобус нарешті виїхав із вузького серпантину на широку дорогу, що вела до готелю серед смерек і сосен. Лана сиділа біля вікна й усміхалася — гори стояли, мов велетенські мовчазні охоронці, а їхні темні шапки лісів обіймали світ навкруги, наче м’які долоні.

Марічка протиснулася до подруги й ткнула пальцем у вершину, що синілася вдалині:

— Дивись! Там ми точно маємо зробити селфі! Я вже бачу — Богдан і я, на фоні…цього…еее… ну, природи.

Богдан, почувши це, гигикнув:

— Марічко, з таким ентузіазмом тебе скоро самі ведмеді на руках понесуть на той хребет!

— То хай несуть! Лише б ти за руку тримав, — підморгнула вона йому.

— А повітря тут, як шампанське, — тихо прошепотів Роман, вдихаючи на повні груди. — Зробиш ковток — і голова паморочиться. Прохолода лізе під сорочку, аж мурахи танцюють по шкірі.

Він простягнув руку до Насті, ніби показуючи мурах, що повзли по його шкірі, а потім раптово — хоп! — тицьнув її пальцем у ніс. Усмішка на його обличчі була теплою, майже дитячою.

— Нашій сніговій королеві це місце точно припаде до душі. Тут такий свіжак, що аж думки замерзають.

Настя скривилася, але очі сміялися. Легенько стукнула його по плечі:

— Та ну тебе з твоїми мурахами. Я тобі вночі павука принесу — великого, чорного, з волохатими ніжками.

Хлопець округлив очі, театрально відкинувшись назад:

— Настя, не жартуй так! У мене серце слабке. Система зависне — і буде повний ERROR.

Лана усміхнулася й знову вдивилася у далекі вершини. Вони непорушно височіли аж до самих небес, мов величні сторожі часу, і кликали її до себе — у прохолодну тінь, у темну гущавину прадавніх лісів, де вітер співає старі легенди, а кожна стежка веде до чогось, чого ти ще не знаєш, але вже давно шукаєш.

Раптом щось невидиме, легке, мов павутинка, торкнулося її руки. І з-за гір, крізь шум вітру, у салон долинув далекий шепіт — протяжний, наче подих самих Карпат: нісса... ніііс-са-а-а…

Лана різко стрепенулася, ніби прокинулася зі сну.

— Що?.. — вирвалося в неї.

Всі здивовано обернулися.

— Ви що, нічого не чуєте? — запитала вона, вдивляючись у їхні обличчя.

— Та ні, — озвався Богдан, — хіба що в Дениса в животі бурчить.

— Ага, йому треба терміново перекусити, — пирснула сміхом Вероніка. — Бо ще нас понадкусує!

Сміх друзів прокотився автобусом, розсіюючи напругу. Але Лана, ледь посміхаючись, відчула, як у грудях щось дивно стискається. Слово, яке вона почула, звучало водночас чужим і до болю рідним, ніби воно завжди було частиною її самої — Нісса.

Готель стояв, мов старий мисливський будиночок — дерев’яний, із різьбленими балконами та яскравими клумбами під вікнами. На подвір’ї охайно складені дрова для мангалів, а кам’яні доріжки вели до майстерно зроблених альтанок, лавочок і гойдалок. Біля кожної — кошики з теплими пледами, складеними з такою турботою, ніби їх готували для найповажніших гостей.

Біля входу хтось вигулював пса — величезного, ледь не ведмедя на повідку, з чисто білою шерстю, що ворушилася, наче трава на вітрі. Він поважно ступав, а перехожі зупинялися, щоб його сфотографувати. Це був місцевий улюбленець і справжня легенда — герой-рятувальник, який без проблем знаходив необачних туристів, що заблукали в горах. Самоїд Айс Нанук.

Лана зачаровано дивилася на нього з вікна:

— Яке ж воно гарне... А очі які — чорні, як ніч. І такі розумні...Колись я теж собі заведу такого ведмедика….

Нанук, наче почувши її думки, зупинився й повернув голову в бік автобуса.

— Ти — як снігова хмаринка... — прошепотіла вона.

Іван першим вистрибнув із автобуса:

— Нарешті! Зараз я впаду в сніг! А ні, тут снігу нема… Лано, ну що ти мене плутаєш? Ай, добре, то просто впаду на траву!

Молодь висипала на затишний дворик. Лана зняла наплічник і озирнулася довкола — повітря пахло хвоєю, а легка волога від річки змішувалася з ароматом гірських трав.

— Ти це бачиш? — Олександр зупинився, як укопаний, вказуючи на мангал.

— Ого... — протягнув Матвій, наближаючись. — І це що, візерунки у вигляді... кремля?

— Ага, — кивнув Олександр, розглядаючи тонкі вирізи шпилів. — І дивись... коли вогонь пробивається крізь ці зубці — наче кремль реально горить.

— Красота... — майже пошепки сказав Матвій. — Я вже бачу: вставляємо такий у нашу нову “стрілялку”.

— Як антураж у стартовій локації?

— Угу. Головний герой — у себе вдома, спокійно смажить шашлик на такому мангалі... і тут приходить наказ вирушати на завдання.

— Круто. Гравець ще навіть встигне пару шматків перевернути перед тим, як почнеться екшн.

— І фон — тріск дров, димок, полум’я крізь кремлівські вежі... І ти розумієш, що мрії збуваються.

Марічка вже тягнула Богдана за руку до рецепції — мовляв, хто перший поселиться, той перший і душ займе.

У холі готелю всі гуртом шуміли, жартували і сміялися.

— Так, народ! — узяв слово Роман, який завжди намагався тримати дисципліну. — Всі отримали ключі? Заселяємось швидко — і на нараду! Бо ми ж не просто так сюди приїхали — у нас великий серйозний… корпоративний відрив!

— Ура! А як бути з шефом, що мав до нас приєднатися? — пожартувала Софія. — Він на Мальдівах планує наш маршрут?

— Нехай там собі кокосами маршрут малює! — оголосив Роман. — Ми тут самі все вирішимо: і які чани, і на який хребет лізти, і навіть у якій колибі вино пити!

У затишному лаунджі, що пах кавою та деревом, усі зібралися навколо великої карти місцевості. Оленка розклала маркери й почала окреслювати:

— Отже, перший день — розвідка місцевості, другий — чани, третій — полонина й бринза, четвертий — підкорення вершини...

— А п’ятий — знахідка квітки папороті й весілля Марічки з Богданом! — урочисто виголосив Іван, і всі зареготали.

Марічка одразу почервоніла:

— Ви що, з глузду з’їхали?! Я ж тільки... ну... пошукати квітку хочу! І не папороть, дурнику — вона квітне в червні, а червону руту!