Розділ 5. Трава для спокою, купальник для кохання.

Зранку село прокинулося разом із нею. Півень сусідки Стефи закукурікав так, ніби сповіщав про народження сонця. Лана запарила свій улюблений запашний чай, зібрала в рюкзак кілька трав — про всяк випадок, і ще кілька подарунків для Марічки.

Баба Марія вже сиділа на лаві, у хустці і темному жилеті поверх ситцевої сукні, тримаючи в руках маленький вузлик — пиріжки, звісно.

— На, дитинко. Дорогою з’їси. І не сперечайся навіть! Там ті ваші чани-баноші, а в дорозі пиріжок ще нікому не завадив.

— Дякую, бабусю, — Лана ніжно обійняла її, вдихаючи аромат домашнього тепла.

— Дивися там, Ланцю, Карпати — то не Заріччя. Гори чужі, а ти в мене одна така.

Дід Петро підійшов поволі, притримуючи старого кашкета від вітру. Приніс баночку меду.

— От, бери. Чайок завариш там, між вашими айтішниками. Мед наш — лісовий. Тебе згадають добре.

— Дякую, діду Петре.

— Та не забудь хустку добре зав’язати, бо в горах вітри не жартують! — додала Марія, підморгнувши.

— Та яку хустку, вона що, баба? — гордо промовив дід Петро. — У них це інакше називається — банана!

— Ой, ти ж моє лишенько, — баба Марія розсміялася. — Та яка банана! Банана — то ягода така, жовта, в склепі Любка наша продає.

— Та яка ягода, ти, бабо, мабуть, чарочку до сніданку вживала! — закотив очі дід. — І сама б навчилася ту хустку зав’язувати, а то ходиш, як вітряк!

— Ой, Петре, не лізь у жіночі справи! — засміялася баба. — Йди краще до склепу, бабану купи і насіння того, чорного, як з реклами, бо без Ланки сумно буде, то матимемо вечорами заняття!

Вона обійняла їх обох — тепло, щиро, так, як тільки вміють ті, хто з дому вирушає туди, де все ще невідомо. Поправила рюкзак і крок за кроком рушила стежкою до зупинки.

Дід Петро йшов позаду, весь в роздумах. Ранок над селом ще тільки набирав своєї сили, обіцяючи теплий погожий день. Стежка вела їх попід річкою, під розлогими вербами, то петляючи, то навпростець, через запашні луки де вже паслася людська животина. Зграйками до води тягнулися гуси, гелгочучи про щось своє, відоме тільки їм. Лана йшла , усміхаючись, пестячи рукою високі трави і вдихаючи їх аромат. Нарешті прудка стежина вивела їх на узбіччя дороги, де вже виднілися зупинка. 

— Ох, Ланусю, щось я притомився, сили вже не ті, — поволі промовив дід Петро. 

Дівчина підхопила старого під руку, допомагаючи йому піднятись на горбок. 

—- Ну що Ви, діду Петре, не кажіть так, — усміхнулась Лана, —- Просто сонце вже припікає з самого ранку, сьогодні знову буде спека.Але це добре, люди собі ще отави заготовлять для худоби. Вона цього року буде запашною, після рясних дощів і сонечка.

Дід і собі усміхнувся, слухаючи дівчину. 

— Добра ти дитино, в тобі стільки світла. От слухаю тебе і самому аж жити хочеться, — задумливо промовив Петро, кидаючи оком на пейзаж, що розкинувся навколо. — Чи то собі мо’ тої отави наносити. Я вже давно хотів кролів завести, буде їм взимку пожива . Ех, треба буде в неділю на ярмарок до Львова скочити. Ще й Марію прихвачу з собою, най трохи між люди вийде, в то сидить і не посунеться нігде, як та колода. 

Лана дзвінко розсміявся, і сміх її полився наче срібний дзвіночок над Журавкою. 

— Дідусю, а чому ви не зійдетеся з нею? Обидвоє вже давно самотні, та й тягне вас одне до одного, я ж бачу. — Лана хитро примружила усміхнені очі.

Дід з несподіванки аж гикнув.

—- Еее… Все то ти бачиш, — промовив він трохи ніяковіючи. — Та а я що, я б не проти. Але знаєш її, яка вона востра - як жілєтко. Як зирне своїми очима —- то аж душа в п'ятки втікає.  А ну гарбуза мені винесе, сорому на все село буде. — Петро задумливо позитив головою. — Ні, краще вже хай так буде як є. Та й господарку куди дівати. А кролі? — дід з питанням глянув на Лану.

— Та кролі Ваші, ще у Львові, дідусю, — весело сміючись промовила Лана.  А у  Вас господа велика —- місця для всіх хватить. Та й рук жіночих бракує. Он скоро картоплю копати, а  сортувати її хто буде?

Дід скривився задумавшись. 

— Ти, Ланусю, не жартуй так, старий я вже, де мені до женячки. А Маруська, вона знаєш яка, — прошептав він замрійливо, — вогонь баба. Нащо я їй здався, старий пень.

— Ой, діду Петре, лукавите Ви, — знову розміялась Лана. — Баба Марія мені розказувала, як навесні до вас з сусіднього села молодичка приїжджала свататись. То вона бідна мало  серцевий удар не хватила, так розпереживалась. Я мусила з роботи відпрошуватись, щоб ліки їй привезти. 

Дід густо почервонів, аж вуха запалали. — Та то коли було? Щось я не пам'ятаю такого. Ніхто до мене не сватався. — Здивовано підняв плечі дід. — Ах, згадав, та то Галина з Нижнян до мене приїжджала. Точніше до мого Гаврила, — розміявся дід Петро, — козу свою привозила. Щоб приплід був добрий. Бо такого цапа, як мій Гаврилій, ніде навкруги не знайти. Зразу видно —- порода 

Лана аж знайшлася від сміху. На очі виступили сльози 

— Ой, діду, —- не могла вона зупинити свого сміху, витираючи очі, — ну ви і гульвіси з вашим Гаврилієм. Мало бабу Марію в лікарню не вклали, своїми походеньками. Вона все ж бідкалася, що робити буде, як ви в зяті і сусіднє село підете. Я її тиждень травами поїла, щоб в депресію не впала. 

Дід слухав, і очі йому на лоба лізли від почутого. А Лана сміялася так завзято, що йому самому аж смішно стало.

— От дурненька, як вона так могла подумати, та де б я її лишив саму, — промовив він усміхаючись в усі вуса. —Ланусю, а що правда? Таки переживала? Ревнувала?

Сміх Лани вибухнув з новою силою. — Авжеж, ще й як…. Ой у вас тут ціле “Величне століття” в селі.

Дід усміхнувся, розправив плечі, поправив вуса. — А що, я таки красень, як султан Сулейман. 

—- Ще й який. — Дівчина аж гукнула зі сміху, — тільки куди там тому султану до вас — Ви як, Павло Зібров, з такими вусами. 

Дід відчув як його огортає справжня гордість. Постава випрямилася, плечі розправилися, груди гордо піднялися.