Розділ 4. Дзвінок з іншого життя. Останній спокійний вечір.

Лана підійшла до своєї хатини, схованої в садочку між яблунями. Була вже пізня ніч — тиша густо облягла сад, лише іноді її прорізав далекий крик сови. Вона на мить зупинилася, вдихаючи прохолодне нічне повітря. Солодко пахло стиглими фруктами і сіном з горища.

Дерев’яна хвіртка тихо скрипнула під її дотиком, немов упізнала. Під босими ногами стежка була вогкою й холодною — трава ввібрала нічну вологу. Листя над головою ледь шелестіло, а у високій траві сюрчали коники. Місяць плив високо над садом, кидаючи світлі плями на старі шибки хатини.

Вона зайшла всередину й обережно зачинила двері, щоб не порушити спокою, який тут панував. У повітрі стояв терпкий запах сушених трав під стелею і спокусливий аромат медових яблук у мисці на столі. Лана взяла плед, кинула його на крісло й сіла, відчуваючи, як холод дерев’яної підлоги пробирається до стоп.

Погляд зупинився на телефоні, що лежав на краю столу. Чорний екран раптово спалахнув, різко прорізавши темряву. На ньому виднівся шквал пропущених дзвінків та повідомлень : «Сергій ІТ», «Марічка Тест», «Юра Кібер» — імена, що нагадували про інший світ, далекий від цього нічного затишку.

— Ох ви ж… — тихо всміхнулася Лана, гортаючи повідомлення.

Вони сипалися одне за одним:
«Куди ти пропала, Снігова Королева, набери мене, є розмова!»
«Лана, передзвони!»
«Як не набереш когось із нас — викличемо пошуково-рятувальну групу!»
«Лано, це вже не смішно! Ти що,  вже й ночуєш у лісі без телефону?!»

Вона тихо розсміялася, а повний місяць за вікном, лукаво підморгнув їй:

«От ти й попалася, Лано…»

Відкрила останнє повідомлення — голосове від Марічки, найкращої подруги з офісу.

— Ланка, ну де ти носишся? — голос Марічки був напружений, але з ноткою сміху. — Шефу впало в голову зробити корпоратив у Карпатах! Уявляєш? Хоче, щоб ми всі зібралися, відпочили й попарили свої айтішні мізки в чанах. Каже, ми заслужили… Але ти ж знаєш, який він жмикрут — на Європу не розщедриться. Тож Карпати — наші Альпи, — дівчина пирснула від сміху у слухавку. — Передзвони, бо ми вже думали, що тебе якийсь лісовик викрав.

Лана відклала телефон на ліжко, глибоко вдихнула, і тепле відлуння слів, наче вітер, пройшло крізь груди. Вона провела пальцями по густому волоссю, відчуваючи, як шовковисті хвилі ковзають між ними. У голові знову промайнув образ того казкового світу за вікном — місяць, туман, коні на луках під лісом та солодкувато-терпкий аромат серпневої ночі.

Їй хотілося затриматися ще бодай на мить у цьому затишку, де світ сповільнювався, а кожен звук ставав музикою. Але життя кликало вперед.

— Що ж, — прошепотіла вона сама собі, — мені ще тільки мольфара в чані бракувало для повного щастя…

Зібравшись, Лана підняла телефон і набрала Марічку.

Телефон затремтів на ліжку — і, незважаючи на глибоку ніч, Марічка підняла миттєво, навіть не давши пролунати другому гудку.

— ЛАНА! Та ти жива! Божечки, де тебе носить, га? Я вже думала, ти в лісі викопала собі землянку і медитуєш там, обіймаючись із ялинками!

Лана розсміялася так щиро, що в голосі відчулися грайливі нотки і плескіт радості.

— Та майже так і є, Марічко. Якби не твій ґвалт — я б там і залишилася! Ну, розказуй — що це за Карпати? Шеф і справді здурів?

— Та він не здурів, він прозрів! — підхопила Марічка, і було чути, як вона ходить кімнатою, чимось шарудить. — Уяви: тиждень серед гір, чанів і баношу! А головне — Богдан їде! Той самий Богдан, який ні на кого не дивиться, але ж я його на цьому корпоративі вполюю!

— Ого, Марічко. А ти план серйозний маєш? — усміхнулася Лана, сідаючи на підвіконня. Срібне світло місяця одразу ж обійняло її плечі й загубилося в густому волоссі.

— План? Ланка, ти мене образила! У мене стратегія! Я знайшла в бабці в селі стару книжку — про те, як знайти квітку папороті. Якраз на Івана Купала! Кажуть, хто знайде — того кохатиме той, про кого подумаєш у ту мить! От я й подумаю! Знаєш про кого!

— Марічко, квітку папороті шукають у червні, на свято Івана Купала! А зараз серпень! — сміх Лани пролився срібним дзвінким струмочком. — Але бачу, твоя стратегія таких дрібниць не враховує, тож Богдан не втече?

— Не втече! Я йому таку магію закручу… еее, а на квітці червоної рути, як у пісні, знаєш? — і Марічка дзвінко затягла: — Червону руту не шукай вечорами! — Буде ходити за мною, як місяць за водою!

— Ой, Марічко… — Лана захитала головою, лагідно посміхаючись. — А якщо не знайдеш квітки?

— Ну, то принаймні надивлюся на Богдана в горах. А там він точно розтане — в чанах! Лан, поїдь зі мною. Мені потрібна моя крижана подруга, щоб остуджувати мою гарячу голову. Ти ж знаєш, що я можу втнути! Може, й тобі якийсь мольфар кохання наворожить і розтопить твоє льодяне серце?

Лана лише голосно зітхнула у слухавку.

— От і домовилися! Я зараз шефу напишу, що ти точно їдеш. І тримай телефон, Ланка, а то я справді викличу рятувальників — і хай ті твої лісові духи в тумані знають, що ти не сама!

— Гаразд, моя рятівнице, обіцяю!

— Все! І ще одне: пакуй найкращий светр, бо Карпати — то не Заріччя. А тепер іди спати, бо дівчина красуня тільки тоді, коли виспана! Цілую!

— І я тебе! Бувай, Марічко!

Коли дзвінок обірвався, Лана ще довго сиділа на підвіконні і слухала, як туман шепоче щось своє, старе, як світ. У її серці жевріло дивне відчуття: ця поїздка в Карпати — це  не просто розвага. Це крок у щось значно більше. Місяць поволі сріблив дахи хатин, городи і луки, загравав із Журавкою, милуючись своїм відображенням у чистій воді. А у чистому нічному повітрі ледь помітно тремтів аромат полину й м’яти.

Вона закрила вікно і  запалила на столі маленьку лампу.  Погляд дівчини впав на старий дерев’яний образ на стіні. Лана схилила голову та тихо перехрестилася — не так за звичкою, як від якоїсь глибокої вдячності. За цей дім, за луки, за ріку Журавку і за тих людей, які робили її життя справжнім.