Розділ 3. Той самий місяць

Коли розмова стихла, молоко в глиняному глечику давно остигло, а пиріжки вже були дбайливо складені у глибоку миску, Лана взяла свій старий плетений кошик — той, у якому ще її мама носила яблука із саду, — і попрощалася з Марією. Бабуся ще довго стояла біля хвіртки, тримаючи руку над чолом, ніби хотіла впіймати кожен крок дівчини.

— Та не барися, дитино, — гукнула їй услід. — І трави рви з піснею — аби сила в них була!

Лана усміхнулася у відповідь і легенько помахала рукою.

Дорога тяглася через безкраї луки, де високі трави хиталися під дотиком вітру, прикрашені барвистими польовими квітами. Звідусіль лунав ніжний гул — джмелі й бджоли порпалися над розквітлими пелюстками, в траві сюрчали коники, а бабки бриніли своїми прозорими крилами. Десь у вербах лунало тихе кувікання перепілок.

Лана йшла поміж трав, час від часу присідаючи, щоб зірвати запашні стебла кіпрею, м’яти, материнки та плакун-трави. Волосся спадало на бліде личко, ховаючи ніжний рум’янець, а зелені очі уважно вишукували кожен пучок — вона знала, де росте трава для спокою, а де — для сили.

Іноді дівчина зупинялася, вдивляючись у далечінь, де за луками починався густий ліс — той самий, у який колись ходила з бабусею, і який завжди здавався їй чарівним і трохи таємничим.

Раптом біля підлісся почувся ледь чутний шепіт. Легкий, мов подих вітру.

Лана попрямувала туди. Вона добре знала цей шепіт — ще з дитинства він кликав її, наче сам ліс говорив до неї. Зупинившись, вона присіла біля куща дикої малини, обірвала кілька стебел із листям — цю цілющу траву добре заварювати взимку від застуди. Потім сіла просто в траву, поставила кошик поряд і заплющила очі.

Вітер ніжно гладив її обличчя і шию, граючи темними пасмами волосся. На межі чуття Лана відчула холодок — наче поруч сидів хтось невидимий і дихав їй на скроню.

— Ну що, лісовий духу, ти знову кликав мене? Я прийшла, — прошепотіла сама до себе. — Хочу трохи побути тут. Ти ж не проганятимеш, правда?

Вона схилилася і відчула, як під пальцями шурхотять соковиті стебла, як трави наповнюють долоні соком і запахом. Це було найсолодше відчуття на світі.

Десь далеко, під селом, заревів мотоцикл — певно, дід Петро повертався з річки, або якийсь сусід приїхав до Марії з новинами. Та Лана сиділа мовчки, дихала ароматами літа і шепотіла своїй землі та лісу слова вдячності. Зараз вона мала лиш одну мить — бути просто дівчиною, яку ліс любить і береже.

Вдома, коли всі трави були впорядковані й розкладені сушитися під стріхою, а бабця Марія, готуючись до сну, двічі махнула рукою через тин:

— Хай тебе Бог береже, дитино, гарної тобі ночі! —дівчина, втомлена, але спокійна, вийшла з двору.

Доріжка за хатою вела просто на розлогі пасовища. Там трава була ще вища. Нічна роса вже взяла її в обійми, і під босими ногами Лани шурхотіли прохолодні краплини, мов срібні струмочки.

Над Заріччям стояв повний місяць — великий, круглий, мов старий оберіг. Він дивився на село крізь прозорі хмари, несучи людям таку жадану свіжість.

Далеко, з боку річки, долинало гелготіння гусей. Зграя, що весь день шукала затінку і прохолоди біля води, тепер поспішала до своїх дворів, де чекав корм і старі дерев’яні шопи. Їхні голоси луною котилися лугами й губилися в тумані.

А туман стелився густо — важкий, наче молоко, він плив із Журавки через долину, стирав обриси стежок і ховав старі верби. Лана зупинилася і вдихнула повітря — воно пахло вогкістю, свіжим сіном і чимось ледь знайомим… чи то м’ятою, чи то старою казкою, що її колись шепотіла бабця Марія біля печі.

І серед цього білого океану вона побачила: під самим лісом, де луки зникають у нічній імлі, стояли коні. Чорні, сірі й гніді — вони здавалися привидами, що вийшли з казок. Їхні гриви блищали під місяцем, а копита били об вологу землю.

Лана присіла просто у холодну траву, обійнявши коліна. Вологе нічне повітря злегка холодило шкіру, лагідний вітерець торкався скронь. Втомлені очі ловили кожен рух у тумані. У цих конях було щось рідне — наче її власні сни вийшли пастися луками.

— Якби ви знали, як мені тут добре… — прошепотіла вона у ніч.

І здавалося, що один із коней — найтемніший, із гривою, що сріблилася від роси, — підняв голову й подивився на неї просто крізь туман. Він стояв непорушно, мов вирізьблений із самої ночі, і між вухами ніби ніс обережно затримане місячне світло.

Десь далеко у лісі, зовсім тихо, проскрипіла гілка старого дерева — важкий пугач поважно збирався на нічне полювання. А дівчина сиділа під повним місяцем, серед трав і туману, і ловила кожен обрис рідного Заріччя.

Лана не поспішала повертатись додому. Вона знала: щойно зачини за собою двері, щойно ляже на ліжко, як знову впаде у той самий сон. Той, що прийшов до неї вперше ще взимку і тепер ніяк не полишав її ночами.

Сон, де холодний Київ захлинається у клубах диму і крику. Де вогонь у бочках горить не для затишку, а щоб хоч трохи відігріти руки молодим хлопцям і дівчатам, що ще вчора тримали в руках гітари й книжки, а тепер тримають старі шини й дерев’яні палиці.

Вона бачила їх обличчя щоночі: змучені, але вперті. Розпанахані рани й білі бинти поверх зимових курток. Вона чула, як тріщить щит, коли важкий чобіт беркутівця б’є по ньому з усієї люті. Чула, як хтось поруч кричить «Не бійся! Тримайся! Ми встоїмо» — а голос цей губиться серед гуркоту вибухових пакетів.

Уві сні вона завжди бігла. Тримала за руку якогось худорлявого хлопчину у шапці, хтось позаду падав, хтось кликав її по імені. Сніг під ногами не був білим — він давно став червоним. А десь угорі, над майданом — такі ж самі срібні зорі, як тут, над Заріччям. Той самий місяць, але там він дивився на кров і відчай.

Лана важко зітхнула. Сіла просто у холодну траву, простягнула руку й торкнулася зеленої бадилини — ковила зі срібними верхівками. «Тут — тиша, там — крик», подумала вона. І не знала, як одне з цим іншим поєднати.