Розділ 2. Смак м’яти і пам’яті.

Звивиста стежинка вела Лану крізь високу духмяну траву, ще вологу від роси. Сонце вже припікало крізь тонкі хмари, але проміння мовби обходило дівчину стороною - її світла шкіра лишалася такою ж блідою і холодною, як місячне світло у повню.

Вітер грався з густим волоссям — довге, чорне, як вороняче крило, воно спадало їй на плечі і м’яко торкалося щік. Зелені очі кольору весняної трави дивилися захоплено в небо — і здавалося, що воно відбивалося в них, мов у водяній гладі.

Коли Лана підходила до маленької охайної хатини бабусі Марії, вже здалеку вловила знайомий запах — теплі пиріжки з яблуками й запашною м’ятою.

— Ланочко! — на порозі вже стояла баба Марія — невеличка, кремезна, з сивим волоссям, заплетеним у тугу косу. — Іди-іди, ти ж голодна, певно!

Лана посміхнулась — тією рідкісною, справжньою усмішкою, яку могла викликати лише Марія. В її щоках заграли ледь помітні ямочки, а крізь звичну зимову блідість прорвався ніжний рум’янець, мов перший подих весни після довгої ночі. Дівчина дуже любила сусідку —бабуся  Марія була для Лани не просто рідною душею, а живим спогадом про солодке дитинство, де все ще пахло рутою - м’ятою, яблуками та безтурботністю. А ще — вареною кукурудзою, тим літнім смаколиком, на який чекала вся дітвора їхнього села. Гарячі качани хапали просто з казана, присмачували дрібкою солі, і з веселим галасом мчали до річки, де вода була теплою, а сміх — щирим, як серпневе сонечко, що щедро сипало золото на мокрі голови й босі ноги.

— Та я ж щойно від діда Петра. — Лана зняла кошик з руки, поставила біля порогу.

— У того старого рибалки й риба вже глуха, — буркнула Марія, але очі її світилися лагідністю. — Іди сюди, красуне моя. Я пиріжків напекла, молочка свіжого налила.

Лана увійшла в кухню — маленьку, теплу, з вишитими рушниками над іконами, запахом сушених трав, що висіли під стелею.

— Сідай, сідай, — Марія вже ставила на стіл глиняну миску з ще теплими пиріжками. — Яблучко, м’ята — отаке ще спробуй знайди у місті.

Лана усміхнулася й обережно відламала шматочок. Тепло розливалося всередині, як спогад про дитинство. Вона їла повільно, слухаючи, як за стіною шумить вишневий сад, як цвірінькають горобці під стріхою.

Дівчина була ще зовсім малою, коли вперше навчилася розрізняти запахи не за назвами, а за спогадами. М’ята — то були пальці бабусі Марії, прохолодні й лагідні, коли вона прикладала їх до гарячого чола. Яблука — то сміх, що лунав з кухні, коли пиріжки ще тільки пеклися, а старий рудий кіт крадькома тягнувся до миски з начинкою.

— Та куди ж ти лізеш, старий пройдисвіте, — лагідно бурмотіла бабуся, не зупиняючи руху ложки. — Ти ж не будеш їсти тої начинки, бо вона з яблук. Та ти вже нюхом, як дід на весіллі — все чує, а нічого не розрізняє! Ще трохи — й на курник за медом полізеш.

— Мрр-няу! — обурено відповів рудий, ніби заперечуючи кожне слово.

Лана хихотіла, сидячи на високій табуретці, а кіт, викритий і ображений, глянув на бабусю старими мудрими очима, а потім зітхнув і демонстративно вмостився біля печі, скрутившись клубочком. Бабуся усміхнулась краєм губ — і в повітрі запахло не тільки яблуками, а й затишком та тихим дитячим щастям.

— Не поспішай, — казала тоді Марія, усміхаючись. — Найсмачніше — те, що чекаєш.

Пізніше, коли пиріжки вже стояли на рушнику, а вечір повільно стікав по вікнах, Лана сиділа на широкому дерев’яному підвіконні, загорнута в стару вовняну хустку, і слухала, як бабуся розповідає казки. Але то були не просто історії — то були сни, які Марія плела з голосу, з ароматів, з тепла. Вони жили в Лані довго після того, як слова стихали.

Одного разу, коли надворі лютував вітер, бабуся дала їй маленький мішечок, наповнений сушеною м’ятою.

— Це твоя пам’ять, — сказала вона, загортаючи його в клаптик старого лляного полотна. — Коли стане холодно — вдихни. І згадаєш, що ти не сама.

Тоді Лана не зрозуміла. Але мішечок зберігала — між сторінками, між роками, між снами, де бабуся плела казки з голосу й вогню.

— Бабцю, а ви трави ще сушите? — запитала Лана, витираючи губи тонкими пальцями.

— Аякже, — кивнула Марія і обережно, старечою рукою поправила пасмо Лани за вухо. — Ходімо, покажу. Ти ж колись так любила допомагати.

Вони вийшли у двір до старої комірчини, що стояла трохи осторонь, ніби мовчазна сторожка часу. Комірчина була напівтемна, з вузьким віконцем, крізь яке просочувалося світло. На полицях висіли пучки звіробою, м’яти, материнки — засушені, але живі, зберігаючи в собі голоси полів і шелест вітру.

У кутку стояла стара плетена корзина, трохи перекошена, з вицвілим клаптем тканини, що визирав з-під трав. Від неї тягнувся запах — не просто сушених рослин, а справжнього бабусиного літа, сонцем на плечах, теплом землі, дитячим сміхом між стебел. 

Лана нахилилася до корзини, провела пальцями по старому  плетиву — воно було тепле, ніби зберігало дотик бабусиних рук. Трави лежали впереміш, але кожна — на своєму місці, як у старій пісні, де кожен звук має значення.

Марія торкалась трав, як торкаються спогадів — обережно, з повагою.

— Оце — на спокій, — сказала, показуючи на лаванду. — А це — на пам’ять. Меліса. Твоя бабуся її дуже любила.

Лана мовчки вдихала аромати, і щось у грудях стискалося — не болем, а ніжністю.

— До речі, — озвалась сусідка, ніби між справами, — колись твоя бабуся заповіла передати це тобі. Коли прийде час.

Вона на мить замовкла, вдивляючись у Лану, а потім тихо додала:

— Я гадаю — він прийшов.

Марія простягнула згорток — маленький, загорнутий у тонке полотно, перев’язаний ниткою з червоним вузликом.

Лана обережно розгорнула його. Всередині був старий записник, обгорнутий у тканину з вицвілим візерунком. На обкладинці — потерта назва і дивні символи: чотири різні лінії — пряма, штрихпунктирна, хвиляста та спіральна — сходилися в одну точку, мовби вказуючи на серце всього.