Розділ 1. Ранок Ластівки.

 Теплий літній ранок тихо стелився над Заріччям. Над пасовищами, де ще дрімали запашні трави, стелився сивий туман — він обіймав старі верби, заповзав у  зарості  до очерету, пестив річку Журавку, що текла лінивою прозорою стрічкою.

Лана йшла босоніж по мокрій від роси траві. В руці вона тримала кошик — з хлібом, молоком, та яблуками для діда Петра. Її довге, чорне, як вороняче крило, волосся вибилося з-під хустинки і прилипло до щоки — світанок був вогкий і тихий, як дихання землі перед першим порухом вітру.

Біля старого мосту вона побачила діда —він  сидів на човні, курив і пильно вдивлявся у річку.

— Доброго ранку, діду Петре, — озвалася Лана. Вона говорила з усмішкою, і її голос був, наче промінь крізь віконце — теплий, життєрадісний, як лунка пісня жайворонка.

Дід обернувся, хрипко посміхнувся.

— І тобі, ластівко. Ти рано сьогодні.

— Та ви ж знаєте… — Лана присіла поряд, подала йому хліб і яблуко. — Не спиться.

Дід мовчки кивнув, відкусив яблуко і довго дивився у плесо. Лана теж мовчала — слухала, як хлюпоче вода, і як десь у лісі перегукуються шпаки.

— Знаєш, Лано, — пробурмотів дід, не відриваючи очей від річки. — Кажуть, що Журавка не проста. Древня. Тече тут з покон віку. І як совєти не намагались змінити її русло, вона вперто верталася у рідні береги. От така дивина: річка тиха, спокійна, а сили чужої не визнає.

Лана слухала мовчки, відчуваючи, як по шкірі пробігають дрібні мурахи. 

— Та ці совєти тільки шкодити й уміли, все їм не так. Чим же їм річка не догодила? Тече собі — то й хай тече. Природа ж краще знає.

Дід хмикнув, не відводячи погляду від темної води, в якій тремтіли відбитки хмар:
— Еге ж, знає. А вони думали, що можуть перекроїти все — і землю, і людей. Прийшли з кресленнями, з гулом техніки. Рили береги, заковували воду в бетон. А річка мовчки дивилася. І чекала. А коли весна розкрила кригу, коли вода встала дибки — змило те їхнє «перетворення», наче й не було.

Лана усміхнулась краєчком губ, але в очах спалахнуло щось інше — майже гордість:
— То вона їм показала, хто тут справжній господар?

Дід повільно усміхнувся кутиками губ, як сонце крізь хмару:
— Показала. І без крику, без лайки. Просто повернулась у своє русло. Як людина, що пам’ятає свою дорогу. Тиха. Але вперта.

Лана задумливо провела рукою по кущику ситника, який облюбував місце біля берега:
— А ми з тобою теж такі, діду?

Дід перевів погляд на неї. У його очах було тепло вечірнього вогню, але десь глибше темніла тінь, схожа на передчуття:
— Ти — точно. А я  вже, як стара верба над водою, що бачила сотні весен. А ти ще тільки починаєш жити. І якщо в тобі тече своя річка, ніхто тебе не зламає. Бо ти не з тих, що йдуть за чужою вказівкою. Ти з тих, що самі знають, куди йти.

Лана ніжно торкнулася його шорсткої, спрацьованої руки:
— А ти навчиш мене берегти цю силу?

Дід сказав ледве чутно, неначе слова губилися в шумі течії,промовив

 — Не я. Земля навчить. Вода. Пам’ять. І ще… те, що колись прийде до тебе в тіні. Слухай. Не бійся. І не забувай.

І його погляд ковзнув кудись у далечінь, туди, де темніла лісова смуга.

Вона посміхнулась, але у серці щось ледь ворухнулось. Туман над річкою розходився повільно, відкриваючи далекі обриси лісу. І їй раптом здалося, що у білій завісі промайнуло щось — як рука, що махає здалеку. Чи привид, чи то уява.

Вона зиркнула на діда — той спокійно жував яблуко.

— Дякую вам… — прошепотіла Лана. Вітер торкнувся її щоки — прохолодний і якийсь солодко-терпкий на смак. Десь далеко в гіллі хруснула гілка, мовби хтось пильнував за нею з-за старих верб.

Лана глибоко вдихнула — і вперше у житті відчула, що тиша теж може кликати. Тиша — і щось у тумані, що чекає її далеко за межами Заріччя.