ПРОЛОГ

Ніч у горах була темною, з громіздкими тінями, що ворушилися між деревами, немов живі. Кожен шурхіт здавався кроком когось невидимого, а тиша — надто глибокою, щоб бути просто нічною. Вітер шелестів у верхівках прадавніх смерек, ніби хтось перегортав сторінки забутої книги.

Місяць ховався за сивим туманом, і лише вогонь посеред кам’яного кола відкидав червоні відблиски на постать старої жінки. Її волосся, наче виткане зі срібних ниток, зливалося з ніччю, а обличчя, посічене сотнями зморшок, ніби грілося в танці полум’я. Вицвілі зелені очі палахкотіли таємницею — глибокі й недосяжні, як карпатські зорі.

Верховна Мати сиділа нерухомо; лише губи ворушилися, промовляючи слова, що давно зникли з людської мови. Її голос, тихий і хрипкий, зливався з шурхотом гілок. У руках вона тримала ціпок, зроблений з коріння старої букової породи, що пам’ятала ще голоси предків. Основа ціпка була оздоблена вирізьбленими химерними лініями, що переплітаючись під різними кутами, в центрі зводилися до темного кола в центрі –  знаками дарів чотирьох народів, давно розсіяних, забутих, але не втрачених.

Сьогодні вона бачила все.

Війну. Крик. Кров, що стікала в землю, роблячи її чорною.

Вона бачила, як прадавнє зло знову піднімає голову, пробуджене ненаситною жадобою.

І бачила його нове обличчя — холодне, безжальне, у короні з червоною п’ятикутною зіркою.

Це був чоловік, що виринув із уламків імперії, яку світ давно поховав, але яка ніколи не переставала дихати в темряві. Колись він був частиною великої машини, що годувала себе страхом і мовчанням. А тепер він — її втілення.

Його слова — як отрута, що повільно просочується в коріння. Його правда — перекручена, мов відображення в кімнаті страху.

Він говорить про мир, але за його спиною марширують тіні.

Він обіцяє захист, але приносить попіл.

Вона бачила його у зруйнованих домівках, у дитячих очах, що більше не питають: «Чому?». Відчувала його у полях, де замість колосся ростуть уламки людських тіл і машин, у тиші, що запала після вибуху — тиші, яка кричить гучніше за будь-який звук. Чула його у піснях, що стали плачем, і в молитвах, які вже були не про спасіння, а про помсту.

— Час спливає… — прошепотіла вона в ніч, і полум’я здригнулося, наче почуло. — Сини й дочки воїнів світла розгубилися серед віків. Чотири народи мовчать. Зв'язок з ними розірвано.  І тільки одна іскра ще горить…остання надія.

Вона заплющила очі. Перед внутрішнім зором постало обличчя дівчини — молодої, але з поглядом того, хто вже бачив біль. Її руки були в крові, але то була чужа кров, витерта об порваний рукав, вимазаної попелом куртки. В її очах, кольору весняної трави, жила і ніжність, і впертість, і тиха обіцянка стояти до кінця. А душа її була виткана зі світла.

 Попелом вкрита… Світлом озброєна…

— Світлано… — старе ім’я, знане ще при народженні світу, злетіло з вуст Матері. Але в глибині прожитих віків воно звучало інакше: Лано… — Ти — остання надія.

Вона підняла руки до неба, і з пальців зірвалися іскри, розчиняючись у нічному повітрі. Її голос став гучнішим, перекриваючи вітер:

— Почуй мене… Нііссо…Єдина надіє цього розірваного світу. Почуй мене через час і простір, через світло і тінь. Час настав... Зранена земля стогне від болю…  Я не можу тебе провести, але знаю, хто зробить це замість мене.

Зморшки на її обличчі наповнилися тінню хитрої, гіркої посмішки.

Десь, у льодових чертогах далекого світу, жив той, хто сам прокладе шлях. Зараз вона добре відчувала його силу навіть крізь безмежжя простору: холод, що ламав кістки і жагу знищення, що палала в пітьмі. Грізний воїн, давній охоронець світу чотирьох сил. Тепер його очі вже не світилися живим вогнем — він погас, залишивши лише крижані пустки, що  дивилися у безодню. Його серце, колись гаряче, мов полум’я сонця, було закуте у правічний лід.

А за ним — цілий народ. Найвеличніші серед хранителів істини, що існували у Всесвіті. Плем’я воїнів світла, для яких льодяна темрява була непримиренним ворогом. Вони клялися боротися з нею до останнього подиху, але самі стали її рабами, не встоявши перед її смертельною величчю. Тепер вони несли у світ не захист, а смерть, прагнучи знищити все живе, закувати його у вічний лід, перетворити душі й тіла на безтілесні примари, що служать холодній пустці.

Світло, яким вони колись жили і яке було їхнім джерелом сили, тепер стало їхнім ворогом. Воно обпікало їх, немов вогонь пече сніг, і вони, засліплені ненавистю, прагнули за будь-яку ціну погасити його. І в цьому прагненні вони досягли жахливих висот — у їхніх землях не залишилося нічого, що мало б ім’я любові, кохання, відданості чи жертовності. Всі ці почуття вони стерли, розтоптали, вбили.

Замість них у їхніх душах правили інші боги: злоба, ненависть, страх, холод і руїна. І ці боги, мов хижаки, жадали нового корму, нового світу для розправи. Бо така сутність одвічного зла — нищити.

Та на Землі ще жевріли іскри давнього божого дару. Народ, що був розкиданий по всій планеті, ніби самою долею змішаний із усіма іншими, — зоряний рід, який давно забув власне призначення. Вони більше не пам’ятали, що носять у серцях нездоланну силу — силу світла, силу любові, силу, здатну змести навіть прадавнє зло. Вони розгубили цю пам'ять серед століть, але сам дар нікуди не щез. Їх сила просто спала, чекаючи слушного часу — поклику до пробудження.  

І тепер Верховна Мати бачила: в цій дівчині дар вже прокинувся. Він був не слабким відблиском, а полум’ям, що прорізало пітьму. Потужний, могутній, незнищенний. І вона знала: навіть той, чия душа скута льодом, не зможе відвернутися від цього світла. Він не зможе оминути цю останню іскру.

З посмішкою, що народилась у тиші розпачу, Верховна мати нахилилася до вогню і прошепотіла:

— Сельхарде… подивись на неї. Ти бачиш її вогонь? Чуєш як він обпікає інших, спопеляючи  їхні оболонки  страху та байдужості? Бачиш її силу? А тепер —  спробуй, відвернись.