3.2

Мері прокинулась, важко дихаючи. Вода в ванній вже охолола.
Дівчина вилізла з неї, глянула на свої ноги, вони були в старих синцях. Вона раніше не звертала на це особливої уваги.
Мері Лу зайшла в спальню, яка більше не заворожувала її, дівчині тепер тут не подобалось, вона все ще не оговталась від сну.
Принцеса одягнула піжаму й лягла в ліжко, спати не хотілось. Їй було тут не комфортно. Тепер все видавалось якимось сірим, навіть місто за вікном не було більше теплим і радісним, радше чужим і ворожим.
Пройшло декілька годин, чи, може, хвилин, Мері не могла точно сказати. На небі з’явився великий еліпсоїд - супутник планети. Сіре світло розлилось по кімнаті, приносячи з собою напругу і тривогу.
Про сон можна було забути, і Мері вирішила прогулятись палацом. Вийшла в темний коридор й направилась в сторону бенкетної зали, їй потрібно було переконатись, що це був справді, тільки сон.
Мері босоніж проходила через галереї та різні за розміром і призначенням кімнати. Навколо стояла мертва тиша. Тривога наростала. На це не було видимої причини, але дівчина навчилась довіряти своїм інстинктам. Щось тут було не так, і справа не тільки уві сні.
Пройшовши невеличку кухню, дівчина повернула за ріг і опинилась у довгому й темному коридорі, ніби з її сну. В кінці були двері, які вели в бенкетну залу. Через щілину між дверима і підлогою просочувалось слабке світло.
Вона швидким кроком підійшла до дверей, взялась за ручку й хотіла вже відімкнути її, як почула тихі голоси всередині. Мері затамувала подих і приклала вухо до дверей. Це говорили її тітка з дядьком.
—…І все ж я не розумію, чому ти не порадився зі мною? — сказала тітка.
—Та тому, що ти й так була б проти, вигадувала б якісь відмовки, — відповів дядько.
—Звичайно була б, вона ж моя племінниця!
Мері напружилась: мова йшла про неї.
—Племінниця, не племінниця, та яка різниця?! Вона – не наша турбота! Тим паче, нам не потрібні неприємності, сама знаєш! — роздратовано вигукував дядько.
—Та ти ж бачив, яка вона худа й голодна, вся в синцях. І взагалі…
—Це не наші проблеми! — викрикнув товстун. — Немає сенсу розсосолювати цю тему, Морок от-от буде тут.
Мері стояла за дверима, не дихаючи. Морок? Хто це? Невже її здали повстанцям? То планета Рідла була в союзі з ними?
—Як думаєш, що з нею буде? — Вже спокійно, з певною гіркотою в голосі, запитала тітка.
—Все буде добре, не переймайся. Краще про себе подумай. — І вже пошепки, — ти ж бачила, на що він здатен.
У цей момент хтось ввійшов у бенкетну залу. У приміщенні залунали важкі швидкі кроки.
—О-о..., — товстун голосно ковтнув слину, — привіт, Мороку. Як… як добрався?
—ДЕ ВОНА?! — скрипучим голосом спитав новоприбулий.
Мері потемніло в очах, їй здалось, що жах, який їй снився, продовжився… Цей голос, вона знала його… Це була та істота, з мертвої планети, що тримала її в полоні.
Потрібно тікати, її зрадили!
—Вона у спальні для гостей, з нею все в порядку…
—ВЕДІТЬ МЕНЕ! — рикнула істота. Голос продирав до самих кісток.
До кімнати їм іти, щонайбільше дві-три хвилини, отже, це все, що в неї є до початку переслідування. Як жаль, що вона залишила комунікатор у спальні, на допомогу Астри не варто сподіватись.
Найближчий шлях до виходу лежав через бенкетну залу. Дівчина тихо прочинила дверцята, всередині вже нікого не було. Вона навшпиньки перейшла через залу, головний вхід був відчинений.
Мері прислухалась: у глибині будинку чулись швидкі кроки.
Іншого шансу не буде. Потрібно бігти!
І вона бігла, бігла що є сил, не озираючись, не думаючи, просто бігла, наввипередки зі смертю. Але ж ми знаємо, смерть можна ненадовго випередити, однак на фініші вона завжди перша.
Через хвилину після того, як вона вибігла з бенкетної зали, дівчина опинилась біля великого чорного корабля, який стояв на початку жовтого квіткового саду.
Через п’ять - Мері Лу була вже на півдорозі до Астри, не звертаючи уваги на темні кола перед очима.
Через вісім - над її головою пролетів цей чорний корабель, в напрямку до порту.
Через дев’ять - принцеса вибігла на велику площу для паркування кораблів. Саме вчасно, щоб побачити, як з чорного корабля вилетіли дві ракети в напрямку до Астри.
З борту її корабля висунулись два масивні кулемети… Попадання… Короткий спалах… І з місця, де щойно були підбиті дві ракети, на Астру летіло шість менших… Ці шість розпались на ще менші, а ті й собі на безліч зовсім малих.
Кулемети не справились, і декілька маленьких снарядів добрались до її корпусу, розриваючи його на шматки.
—АСТРО!!! НІ!!! — Принцеса кинулась до корабля. Але що вона могла зробити? Поки Мері добігла, Астра, яка так багато для неї значила, яка стільки всього її навчила, з якою вона стільки всього пройшла, перетворилась на купу розпеченого металу.
Дівчина впала на коліна й заплакала чи не вперше за останні роки. Вона була сильною і старалась не давати волю сльозам, але це вже було занадто. Цього всього не мало бути, цього не можна виправити.
Астро… Еліоте… Мамо… Чи ми знаємо, коли зустрінемось востаннє? Коли востаннє попрощаємось? Чому остання зустріч назавжди залишається в нашій пам’яті? Чому кожна із зустрічей може стати останньою? Чому ми так багато готові виправити потім, але не можемо зробити зараз? Чому?
Сльози котились у дівчини по щоках. Вона більше не могла. Чому це все відбувається з нею? Кому вона зробила щось погане?
—ТИ БІЛЬШЕ НЕ ВТЕЧЕШ. — цей страшний голос лунав за спиною.
Мері розвернулась і почала відповзати.
—Ні! Облиш мене!
Істота повільно наближалась до неї. На її лиці застигла жорстока усмішка перемоги. Потвора зламала дівчину.
—МАЛЕНЬКА СУКО, ТИ ЗАПЛАТИШ ЗА ТЕ, ЩО ВТЕКЛА. ЗА ТЕ, ЩО НЕ ПОСЛУХАЛА МЕНЕ…
—Ні! Будь ласка, не турбуй мене! — плачучи, благала принцеса.
Морок схопив її за шию й підняв, подивився їй в очі. Він усміхався, йому подобалось спостерігати, як вона борсається, задихаючись. Через хвилину він відпустив її, схопив за комір піжами й потягнув до свого корабля.
В Мері почало прояснюватись в очах вже на борту цього чорного брудного корабля.
Вона лежала зв’язана на шкіряному дивані… Цей диван… Вона його звідкись пам’ятала.
—Куди ми летимо? — запитала вона в істоти.
— ТИ ДАЛІ ЗІ СВОЄЮ ФІГНЕЮ?!
Удар… в очах затанцювали зірочки, дівчина провалилась в нокаутний сон.
… Істота … дядько, що напихає рот їдою … Еліот, який цілує її … страх …
Різні образи і звуки крутились в її голові, намагаючись скластись в єдину картину, але ще не вистачало якогось елемента… ключового елемента…
Дівчина прийшла до тями. Праве око та щока сильно боліли. Істота кудись несла її, від неї жахливо смерділо. Принцеса розплющила очі. Вони наблизились до того самого приміщення, звідки вона недавно втекла…
Він заніс її всередину й кинув на долівку.
—ТИ БУЛА ПОГАНОЮ ДІВЧИНКОЮ.
Він здійняв з себе плащ і глянув на неї, його погляд ніби палав, обличчя нездорово скривилось. Вона звідкись пам’ятала цей вираз… зараз станеться щось погане…
—Що тобі потрібно? — нажахано спитала Мері.
—ЗАРАЗ ТИ ПРО ВСЕ ДІЗНАЄШСЯ..! — сказав він, здираючи з неї піжаму.
Вона згадувала…
—Не торкайся до мене, потворо! — дівчина намагалась вирватись з мертвих обіймів суцільного зла, вона дряпалась та копалась.
—АХ ТИ Ж СУКО!!! — він здушив їй горло. — НУ ЩО?! ХТО ТЕПЕР КРУТИЙ?! — сказала істота, широко усміхаючись і спускаючи свої штани.
В дівчини перед очима побігли темні плями, не було чим дихати, лещата на її горлі все міцніше стискались, внизу живота розлився пекучий біль.
Вона згадала, все згадала! Ця мертва планета… тут колись буяло життя… це її дім… , а ця істота…
Але було вже надто пізно. Лещата реальності надто довго здавлювали їй горло, перекриваючи доступ кисню до мозку…