3.1

—Прибули, планета Рідла. Мері, я ввела тобі трохи антидепресантів.
Дівчина встала з крісла. Їй було вже краще. Як-не-як, ми раби свого тіла. Крізь ілюмінатор дівчина побачила невелику жовту планету.
Вона була на ній тільки одного разу, ще зовсім маленькою, і майже нічого не пам’ятала. Єдиним, був спогад, як вона сиділа в мами на колінах, під великим красивим будинком, а під ногами розкинулось золоте море із квітів, дерев та трави. Дівчина любила подумки повертатись в те місце, там, у матері на колінах було дуже спокійно, а краєвид заворожував.
Мері прибула в порт, пройшла коротку реєстрацію. Астра залишилась на стоянці.
Дівчина вийшла на вулицю, в лице повіяв приємний теплий вітер, люди навкруги були усміхнені та привітні. Вона вирішила не турбувати Астру і підійшла до старенького мо-бо, корінного жителя цієї планети, схожого на волохату м’яку іграшку, який продавав біля порту оранжеві фрукти, схожі на яблука. Мері пам’ятала, що їхня раса жила на гігантських золотих деревах, мабуть, саме на них і росли ці плоди.
—Доброго дня, — привіталась принцеса.
—Доброго, що привело таку молоду леді до нас? — запитав мо-бо, складаючи довгі лапи в привітальному жесті.
—Прилетіла в гості до родичів. А що це в вас за фрукти?
—Ха! Це, хвостаті ті-бо, між іншим найкращі на планеті, — чоловік відрізав тоненьку скибочку від одного з фруктів і простягнув дівчині. — Одного разу спробувавши, ви ніколи не забудете цього чудового смаку.
Мері взяла шматочок, він був твердий, але з маленьких дірочок, всередині, витікав густий сироп. Вона спробувала. Смак справді був дуже приємний, щось середнє між яблуком та апельсином, але набагато солодше. 
Дівчина купила один, хвоста в нього не було.
—Підкажіть, будь ласка, як дійти до палацу правителів?
Чоловік вказав на пагорб у глибині міста.
—Йти, близько, двадцяти хвилин.
—Дякую, — усміхнулась дівчина.
Дорога забрала в неї майже годину. Місто не було густозаселеним і складалось в основному з вілл із гарними золотими садками, недалеко від порту стояло декілька багатоповерхівок. Жителі спокійно прогулювались, мощеними бруківкою, вулицями.
Дівчина побачила палац. Під ним розкинувся великий квітковий парк. Де-не-де із-під землі пробивались срібні джерела. Над ними були перекинуті маленькі красиві мостики, через які можна було перебратись на інший берег.
Палац мав п’ять поверхів. Він, як і все навкруги, був золотий, тільки безліч різноманітних статуй, розміщених по фасаду будівлі та в парку, були чорними. Від дверей головного входу до самого даху висів великий прапор: чорний силует людини, яка тримає в руках золоте сонце. Вхід представляли масивні чорні двері. Перед ними було шість гігантських золотих колон, які нічого не підтримували.
Під цими могутніми стовпами стояло двоє людей: жінка в легкому жовто-блакитному платті до п’ят та товстенний чоловік в строгому чорно-білому костюмі, який, здавалось, ось-ось лусне, її тітка й дядько.
Побачивши їх, Мері стрімголов кинулась до них. Нарешті вона зустріла когось рідного, когось із колишнього життя. Сльози навернулись їй на очі. Можливо, тут вона знайде дім, сім’ю.
—Сонечко, де ж ти була? Ми так хвилювались, — міцно обіймаючи її, говорила тітка.
—Я така рада вас зустріти, мені так багато потрібно вам розповісти, — витираючи сльози, сказала Мері.
—Ну, ну, не плач, ти в безпеці. Заходи всередину, ти, мабуть, страшно зголодніла…

Посеред великої світлої зали стояв довгий, різьблений бенкетний стіл. За одним з його країв сиділи три постаті, навколо них метушились декілька слуг.
Дівчина напихалась різними смаколиками, аж чоло спітніло, вона вже дано не їла хорошої домашньої їжі. Її дядько не відставав від неї за темпами поглинання наїдків, направду, вона залишилась далеко позаду в цій гонитві. У великій дірі, обмеженій масними дядьковими губами, за останні п’ятнадцять хвилин зникло більше, ніж з’їдає середньостатистична сім’я з цієї планети, складом із трьох осіб, за тиждень.
Тітка мовчала, зрідка кидаючи співчутливі й дещо нервові погляди на Мері Лу.
—Ти дуже змінилась, — нарешті сказала вона дівчині.
Подали чай із солодощами.
—Час - річ швидкоплинна, — констатувала Мері, кладучи шоколадне тістечко на блюдце.
—Все таке смачне, дуже дякую, я давно такого не їла.
Тітка усміхнулась:
—Будь ласка, Мері. Ти дуже схожа на матір.
—Ага, — жуючи одночасно три тістечка, підтакнув дядько.
—Я дуже скучила за вами, — сказала принцеса.
—Ми теж, люба, ми теж, — широко усміхаючись, відповіла тітка.
—Мені так багато потрібно вам розповісти… Стільки всього відбулось…
—Не сьогодні,сонечко, — м’яко перебила її тітка. — Зараз тобі необхідні гаряча ванна та міцний сон.
Вони ще трохи посиділи, а тоді тітка показала юній принцесі її кімнату. Це була невелика, але дуже затишна спальня з великим ліжком, старим комодом та вікном на всю стіну, з якого відкривався чарівний вид на нічне місто.
В кімнаті була ванна. Дівчина напустила собі води, роздягнулась і помалу опустилась в гарячу пінисту воду.
Мері відчувала, як з неї, ніби пластами, спадає тягар різних проблем, переживань, страхів. Вона нарешті була вдома, з рідними людьми, які добре до неї ставились. Можливо, їй варто тут залишитись, тітка з дядьком дуже добрі, вони б дозволили. Але про це ще рано думати.
Дівчина з головою занурилась у теплу воду. Як добре… Як мало потрібно для щастя: ситий шлунок, гаряча ванна і рідні люди.
Вона виринула. Струмочки води з великими бульбашками стікали по її обличчю та волоссі.
Дім? Що це? Це не просто дах над головою, адже тоді кожен будинок можна було б назвати своїм домом. Ні… це щось більше. Це місце, яке має історію, яку ви разом писали. Це те місце, де ти знаєш кожен куток та шпаринку. Де ти безліч разів сміялась та плакала, корчилась в муках від болю в шлунку та будувала плани на світле майбутнє. Мріяла, любила, злилась, пробачала… жила. І найголовніше: дім – те місце, де поряд з тобою були близькі люди, які насправді і є твоїм домом (незалежно від стін, в яких вони знаходяться). Це ті люди, до яких можна і хочеться повернутись, пригорнутись до грудей і забути про все.
Мері думала про дім, рідних, маму, Астру, Еліота й повільно поринула в сон.
Їй приснилось, що вона знаходиться в цьому ж таки палаці своєї тітки. Але вся його помпезність і велич тепер виглядали тьмяно і зловісно. Вона відчувала, що за нею хтось стежить, хтось вичікує.
Дівчина зайшла в темний коридор, в одному з його кінців горіло світло. Вона підійшла. Там були двері, під ними сиділа якась жінка в обдертому жовтому платті. Мері обережно підійшла до неї. Та різко підняла голову. Серце в дівчини ледь не зупинилось: це була тітка. ЇЇ очі були червоними, залитими кров’ю, лице брудне й ніби обвисле, але найгіршою була усмішка, вона розтягувалась ледь не від вуха до вуха, показуючи гнилі зуби. І в ній не було ні краплі здорового глузду, тільки тихе божевілля.
—Заходи, сонечко, він тебе чекає, — прокректала усміхнена тітка.
Дівчина торкнулась дверної ручки, штовхнула її. В очі вдарило світло, вона зробила крок, переступаючи поріг, роззирнулась. Двері позаду зникли, залишивши глуху стіну, попереду бенкетна зала, але стола не було. Замість нього стояла величезна купа дорогоцінного каміння, посуду, меблів, напівзігнилих фруктів і на вершині сидів, ніби обіймаючи цю гору, гігантський сірий павук.
Мері стало страшно.
Павук обернувся й глянув на неї. В нього було чоловіче обличчя. Знайоме. Дуже знайоме, але вона не могла згадати звідки.
Він почав йти до неї, швидко перебираючи вісьмома волохатими лапами.
Дівчина розвернулась з наміром тікати, але дверей ніде не було, а вікна розташовувались занадто високо.
Павук з чоловічим обличчям наближався, страх наростав.
Мері в паніці підбігла під стіну й обернулась обличчям до жахливого створіння.
Істота схопила її передніми лапами, міцно стискаючи. Чоловіче обличчя жахливо усміхалось, в нього були суцільно чорні очі.
Страх був неймовірний, він паралізував її, не даючи ворухнутись.
Химера відкрила рот, з нього почали виповзати маленькі павучки. Обличчя впритул наблизилось до Мері, сильніше стискаючи її тіло. Чудовисько заговорило скрипучим голосом:
—ЧОМУ ТИ НЕ ВДОМА?! Я Ж…