2.2

—Капітане, всі системи перевірені та готові до стрибка. Залишилось тільки вас асимілювати.
Мері мовчки сіла в крісло пілота.

… Космос надто великий. Відстані, які вони навчились долати, стали надто далекими…

Пристебнулась, через маленьку червону трубочку їй у вену вливалась тепла, паралізуюча рідина.

… Знання, які вони отримали, стали надто неосяжними, а люди, яких кохали, надто нереальними…

Мері Лу, наче з іншого краю світу, чула голос Астри.

—До стрибка … П’ять …

… В цій жахливій безмежності не було місця для них, не було свободи, не було правди…

—Чотири…

… Тільки крижаний холод, страх, біль, тільки обман, в який ми з радістю занурюємось, тільки всеосяжна байдужість безкрайнього простору…

—Три…

… Вони з Еліотом вірили, що це не про них, що зможуть заплющити очі на реальність, і вона не зачепить їх…

—Два…

… Але реальність має одну погану звичку. Вона роздавлює, розмазує по склу, ломить кістки всім, хто намагається на неї не зважати…

—Один…

… І двоє закоханих не стали винятком, тут, взагалі, не існує винятків. Мері з Еліотом тільки розстались, вони обіцяли одне одному, що ще зустрінуться, що кохатимуть. Але вона вже відчувала, що потрапила в лещата реальності, вона вже знала, що їхнім обіцянкам не судилося збутись…

—…Стрибок..!
Все навкруги побіліло, трильйони миль залишались десь позаду.

… Прощавай, Еліот, ці декілька днів, що ми провели разом, були найкращими, але цей світ занадто великий, щоб ми могли зустрітись знову. Цей світ надто малий, щоб ми могли стояти поряд… Я люблю Тебе… Прощавай…