Почало сходити сонце, перші його промені впали на обличчя Мері Лу, даруючи легке тепло та спокій.
Тільки тепер вона зрозуміла, наскільки стомлена, тіло боліло, ніби по ній проїхались катком.
— Мері, згідно з аналізом твого стану, в тебе фізичне та психічне виснаження середнього ступеня важкості. Настійливо рекомендую вуглеводні та вітамінні ін'єкції, та природний сон.
— Добре, Астро, я надто втомлена, щоб сперечатись.
В іншому випадку дівчина б голосно протестувала і наказала б кораблю засунути вітамінні добавки собі в систему охолодження (Астра б довго не могла зрозуміти, як і для чого), але не сьогодні, вона надзвичайно хотіла спати.
— Дякую, принцесо.
— Ой... — дівчина закотила очі й легко всміхнулась.
Два невеличкі фіксатори знерухомили її ліву руку. З одного з них, неначе змія, виповзла червона трубка з голкою на кінці. Вона вп'ялась їй в ліктьову ямку, вливаючи у вену все необхідне. Фіксатори відпустили руку. Спинка крісла опустилась, під ногами з'явилась підставка. Астра вимкнула освітлення.
Тихо залунала спокійна музика: «Пішы», виконана групою Один в каное, десь, на іншому кінці галактики, мільярди років тому.
Принцеса Мері Лу майже одразу поринула в туман, зітканий зі снів, в туман, в якому, ніби, й немає правди, в туман, в якому, ніби, правди й більше, ніж наяву, ... а справді..., куди більше…