1.1

В голові почало прояснюватись...
Де вона?
Дівчина спробувала згадати події останніх декількох днів, але марно: спогади ніби вирвали з її голови.
Розплющила очі, було досить темно, але їй вдалось дещо розгледіти. Вдалині розрізнялись силуети темних високих стін. Під ними знаходились якісь різноманітні механізми. Дівчина лежала на кам'яній кладці під однією з цих, мурованих з чорного каменю, стін. Посередині кімнати стояв великий стіл, збоку крісло, на якому розкинулась якась жива істота. Її груди помалу то опускались, то підіймались, видаючи на виході неприємний рик. За спиною істоти були двері, крізь щілину під ними пробивалось слабке світло, завдяки якому в цій темряві було хоч щось помітно.
"Пора звідси вибиратись!" — подумала вона, різко підіймаючись.
— А-а-а... — Видихнула дівчина. Різкий біль, неначе від удару блискавкою, розійшовся по всьому її тілу, від п'ят до шкіри на тім'ї.
Брязнув ланцюг...
Дівчина, задихаючись, впала. Пройшло декілька хвилин, поки напад болю минув, і вона знову могла думати.
Страх почав здавлювати їй груди. Як вона сюди потрапила? Один з останніх спогадів, що в неї залишився, був зовсім звичайним: вони з Астрою подорожували в системі Фенікса. Все, більше нічого. Пустота. І чому це місце їй таке знайоме? Адже вона тут ніколи раніше не була…
Дівчина повільно сіла, біль все ще був сильним, але вже не таким різким. Її права нога закута в металевих кайданах. Ланцюг тягнувся до стіни за її спиною. Він був обплетений навколо однієї із декількох великих металевих труб, що виходили зі стіни. Схоже, частина системи обігріву якоїсь машини, швидше планетарної, ніж космічної, якщо зважати на матеріали і конструкцію цієї зали.
Дівчина перевірила свій костюм у пошуках чогось, чим можна було б звільнитись від пут, але не знайшла нічого. Всі її ґаджети, схоже, забрали ті, хто утримував її тут.
Потрібно знайти ключ.
Почуття тривоги неухильно зростало.
Дівчина оглянула ланцюг. Він був досить довгим, можливо, вистачить, щоб добратись до стола, посеред кімнати. Полонена повільно піднялась, намагаючись не рухати прикутою ногою, щоб ланцюг не брязкотів. Повільно пішла вперед, обережно тягнучи за собою кайдани. Тіло боліло, неначе її вчора добряче побили, але вона не зупинялась. Почувся легкий брязкіт позаду: її пута терлись об кам'яну долівку. Істота посередині кімнати продовжила спокійно порикувати, ніяк не відреагувавши.
Вона здолала вже половину шляху, коли помітила, що дивні механізми під стінами насправді були різноманітними знаряддями для тортур. Так, значить, от де вона - в катівні. Страх розливався від грудей до кінчиків пальців. Серце несамовито калатало, здавалось, істота от-от прокинеться, почувши його удари.
Для чого вона тут? Що йому (чи їм) від неї потрібно? Вона була звичайним мандрівником, хіба що високого походження, але викуп за неї ніхто не заплатить, і ніяких надважливих секретів вона не знала. А якщо це пірати, то для чого її тут тримати? Вони вже давно могли забрати в неї все, що їм потрібно, і просто викинути у відкритий космос.
Полонена була вже метрів за два від столу та істоти, як почувся гидотний запах поту. Очі почали сльозитись.
Дівчина продовжила повільно наближатись, намагаючись не зважати на запах та ні про що не думати. Серце гупало в грудях, у вухах гуло.
Вона глянула на істоту. Цей вид, віддалено схожий на людину, не був їй знайомим. Створіння мало метрів два заввишки, було оголеним до пояса, зі штанів щось неприродно випирало. Міцне тіло не було привабливим, його псували коричневі нарости (різної форми та розмірів) на шкірі, схожі на велетенські бородавки. Бридка кострубата борода, в привідкритому роті вирізнялись ряди жовтих гострих кликів. Смердючий запах із цього отвору міг виводити людей з коми, таким сильним в них було б бажання проблюватись. На голові, замість волосся росли якісь шкіряні шипи, довжиною з палець.
Придушуючи нудоту та страх, дівчина перевела погляд на стіл. Він був громіздкий, схоже, дерев'яний. На ньому стояла брудна тарілка з недоїдками, скляна пляшка, в якій ще залишалось трохи ядучо-зеленої рідини. Мабуть, істота недавно повечеряла і тепер відпочивала... Ще на столі був якийсь невеликий круглястий предмет - її комунікатор і щось маленьке й металеве, подібне... ні, точно, ключ!
До стола залишалось не більше, ніж метр. Дівчина ринулась вперед, забувши про обачність. Вона вже майже дотягнулась до ключа, як тут ланцюг з брязкотом напнувся, полонена, ойкнувши, заточилась і ледь втримала рівновагу, щоб не впасти.
Істота перестала порикувати.
Від тривоги в полонянки затремтіли руки, в голові запаморочилось. Ніби в тумані дівчина повернула голову в бік істоти.
Створіння стрепенулось, його дихання пришвидшилось. Потвора повільно почала розплющувати очі.
Дівчина затамувала подих. Час ніби зупинився, її тіло перетворилось на натягнуту струну жаху.
Істота, ніби крізь сон, здивовано глянула на дівчину, відкрила рот, показавши ряд гострих брудних зубів. За мить в його очах з'явилось розуміння, це, щось, впізнало її. Рот скривився у вискал, подобу посмішки, від якої кров замерзала в жилах. Посмішки, на яку здатні тільки ті, хто давно втратив душу, і щодня підтверджує це жахливими вчинками.
Воно заплющило очі й далі поринуло в сон.
Полонена ще довго стояла й дивилась на нього, не вірячи, що це все правда, з голови не виходив цей жорстокий погляд маленьких зелених очей... і посмішка...

Дівчина бігла по темній нічній вулиці, цей жахливий будинок залишився позаду. Страх гнав її вперед, хоча тепер вона могла бігти, і від цього ставало трохи легше. Кожен крок відзивався гострим болем, але це була невисока ціна за звільнення.
Вона ввімкнула комунікатор.
— Астра..?
Якусь мить відповіді не було. Вже практично звільнена, вона було подумала, що залишилась сама, а це суттєво ускладнювало втечу з цієї гидкої планети.
— Так, Мері Лу, — залунав знайомий голос з динаміка. — Все в порядку?
Мері ніби загорнулась в теплу ковдру, на коротку мить всі проблеми і страхи відійшли на другий план. Настільки приємно було чути цей знайомий спокійний голос з нотками байдужості.
— Якщо не брати до уваги що я щойно втекла з полону, все тіло болить, і я не маю найменшого поняття як тут опинилась, тоді так, все в цілковитому порядку!
Відповіді не було. Дівчина трохи заспокоїлась.
— Астро... Що взагалі трапилось?
Пауза.
— Вибачте, принцесо, я не можу відповісти на це питання.
Мері Лу різко зупинилась, тупнула ногою - почувся легенький хрускіт, але вона не звернула на нього уваги.
— Що? Як це не можеш? — Дівчина почала дратуватись. — Я тобі наказую! Розповідай!
— Принцесо, я, справді, не можу. Інформація, накопичена за останні чотири дні: заблокована. Вибачте.
Дівчина вже зовсім не раділа голосу подруги.
— Ким заблокована? Маленька зраднице, ти хоч розумієш, наскільки це важливо? — Мері Лу розізлилась не на жарт. — І перестань називати мене принцесою, підлабузнице! Так легко дала себе зламати!..
— Інформація заблокована вами, прин..., тобто тобою Мері.
Дівчина отетеріла, цього вона ніяк не очікувала.
— Ну... ну... тоді я її розблоковую. Все? Говори.
— Я не можу, вибач, потрібен ключ.
— Який ще, в сраку, КЛЮЧ?!
Вимовляючи останнє слово, принцеса із усієї сили тупнула по землі. Із хрускотом її маленька ніжка провалилась у якусь впадину.
Все ще зла, вона глянула вниз. Стопа по кісточки застрягла в якійсь білій посудині, Мері спробувала висмикнути ногу, але гострі краї пастки не випускали її. Дівчина зігнулась, вперлася руками в посудину і з силою вирвала ногу.
Натужно дихаючи, вона глянула на місце, звідки щойно вивільнила стопу. Тепер було видно чітко: ця річ, перевернувшись, показала, чим вона є насправді. Це була ніяка не посудина, це був череп, людський череп!
Мері ошелешено роззирнулась навколо: вона стояла посеред невеликої площі, повністю заваленої людськими кістками. Схоже, колись тут було місце масової страти. Кістки були різних розмірів, було безліч дитячих черепів.
Дівчиною знову опанував жах.
Що це за місце!? Вона настільки захопилась розмовою з Астрою, що навіть не помітила, по чому йде, забула про втечу. Ба навіть більше, вона не знала, в якому напрямку потрібно рухатись.
— Астро!
— Так.
— Де корабель?!
— Відправляю дані.
На комунікаторі засвітилась зелена точка, до неї залишалось 958 метрів.
Мері побігла, стараючись не чути хрускоту під ногами. І чим швидше вона бігла, тим гучнішою ставала пісня смерті. Хрусь...хрусь...Тріск! ХРУСЬ! ХРУСЬ! ТРІСК!
750 метрів…
Вона вибігла на простору дорогу, оточену поодинокими напівзруйнованими й вицвілими будинками. Скелетів стало менше, тепер дівчина могла їх обминати. Траплялись і кістки тварин.
— Астро, корабель готовий до вильоту?
— Так.
— Заводь двигуни!
— Слухаюсь. Починаю прогрів внутрішнього двигуна.
Принцеса Мері Лу мчала з усіх сил. Обігнула один зі зруйнованих будинків і вибігла в поле. На невисокому пагорбі стояв її корабель. Вона задріботіла ніжками ще швидше.
— ...Система охолодження готова. Підготовка паливної системи... — продовжувала звітувати Астра.
500 метрів…
Щось із цією планетою було не так, це не просто похмура місцина з купою трупів. Ніде не було чути жодних звуків ні птахів, ні собак, ні чогось ще. Дерева стояли без єдиного листка, трави в полі не було, тільки місцями із землі стирчала солома, хоча на вулиці було досить тепло і волого...
250 метрів…
— ...Запуск основного двигуна...
...Навіть комах не було... Схоже, що так, це вимерла планета, колись тут стався якийсь катаклізм, що знищив все (чи майже все) живе.
100 метрів…
— Двигун №1 запущено на 76%. Двигун №2 на 25%...
Дівчина зупинилась, переводячи подих. Оглянулась назад, з пагорба було добре видно місто мерців: невелике, зруйноване, пусте й нездорово тихе. Єдиною цілою була велика будівля в центрі, схоже саме там її утримували...
— А-А-А-А-А-А!!!
Її думки обірвав крик, який луною розійшовся навкруги. Крім неї, тут була тільки одна жива істота.
...І воно прокинулось.
Мері продовжила шлях до корабля.
— Астро, що там?
— Двигун №1 готовий до запуску. Двигун №2 запущено на 62%.
10 метрів…
— Мері, до нас щось наближається, якщо швидкість цієї істоти буде сталою, то вона добереться до корабля за 40 секунд.
З останніх сил дівчина добігла до борту корабля. Над його крилом був великий оливковий надпис: "A.S.T.R.A.". Сам човен був невеличкий, але оснащений обладнанням для міжгалактичних подорожей середнього вектора. Найдальший одномоментний стрибок, який можна було здійснити на цьому кораблі, сто тисяч світлових років.
25 секунд…
— Вітаємо на борту, капітане! Двигун №2 запущено на 96%.
Ступивши на борт корабля, Мері відчула рішучість, страх відійшов назад, на якийсь другий план. Дівчина забігла в капітанську рубку, сіла в крісло пілота, пристебнулась. В неї з'явилась впевненість: вона встигне! Вона вибереться!
10 секунд…
Корабель стояв носом до міста, тому Мері бачила, як з-поміж будинків виринула постать істоти, що тримала її в полоні. Вона була набагато вищою, ніж здавалось, та все такою ж огидною. Здалеку було видно голодний блиск маленьких зелених очей. Істота була люта через втечу дівчини. І з шаленою швидкістю, хитаючись, ніби спросоння, бігла через поле до корабля.
— ...Перевірка систем завершена. Чекаю наказу.
— Злітаємо!
0 секунд..
Істота була в декількох метрах від корабля, як той відірвався від землі й майнув у сіре небо, туди, куди не можна було ні дістатись руками, ні дострибнути, тільки долетіти. Лише політ дарував одночасно свободу і залежність.
Юна принцеса більше не боялась. В момент, коли корабель почав підійматись, вона дивилася потворі в очі. Дівчина бачила в них злість через втрату, бачила, як уста істоти розкрились, видаючи крик. Але їй було байдуже: вона втекла, вона нікому не належить.
— Мері, ми покидаємо атмосферу, ти в безпеці.
— Летимо звідси, — сказала дівчина.
— Куди саме?
— Якнайдалі.