перша

Пробуючи шукати зв’язки правової держави і релігії, треба виходити з того, що між демократією і релігією, між демократією і вірою не існує прямих, причинно-наслідкових, або як кажуть каузальних, зв’язків. Жодна зі світових релігій, т.з. релігій особистого порятунку, в тому числі в християнство, не ставили за ціль творити на Землі якийсь порядок, не займались державами, народами, націями. І те, що якимось механізмами християнство породили західну цивілізацію, може бути одиничним явищем, явищем яке неможливо повторити хоча би через те, що світ став другим і початковий стан справ, з якого та цивілізація стартувала, відновити неможливо. Той старт відбувся на території Західної Європи і ті події стали продовженням християнства, подіями в яких віруючі-християни, не ставлячи прямих цілей реформування Церкви чи суспільства, підсилюючи формулу “спасіння вірою”, заявили – Бог все уже дав і не треба від нього ще щось вимагати чи просити. Треба тільки самому влаштувати своє життя тут, розділити святе і профанне, державу і Церкву, світське і канонічне право. І тому зараз треба тільки якось приєднатись, не запускати в людські відносини формул, які інструменталізують віру, типу – “незалежна держава - незалежна церква”, “від побудови церкви до побудови правової держави”, “буде віра – буде держава”. Втім можна, займаючись філософським вивчення релігії і не претендуючи на винайдення якихось нових інструментальних засобів використання релігії, пробувати зрозуміти чи описати те унікальне явище, яке спричинило утворення на території Західної Європи такої ж унікальної цивілізації.

Приблизно такий напрям, з використанням елементів семіотики, феноменології і герменевтики був у свій час започаткований російським філософом А.Пятигорським. Релігія або, точніше, релігійні тексти розумілись Пятигорським через скритий за “знаковою оболонкою” первісний символізм. Ці тексти у Пятигорського служили матеріалом для герменевтики. На думку вченого “Священный текст практически во всех религиях, где он имеется, фигурирует в трех манифестациях. По смыслу содержания учения – как откровение. В отношении традиции – как инструмент передачи во времени, как продленное во времени свидетельство. И, наконец, третий, уже чисто антропологический аспект – как главный объект культа, инструмент распространения религии в пространстве” [1, С.43] Це така своєрідна динаміка, механізм існування тексту, який, за твердженням вченого, має абсолютну релігійну функціональність і надалі генерує культуру.

В подальшому питання генерації культури і роль в цьому процесі релігії побічно досліджувалось в праці, написаній А. Пятигорським у співавторстві з М. Мамардашвілі. Конкретизуючи в своїй праці “Символ и сознание” символогічні ідеї, вчені наводять своє оригінальне визначення культури. В прикінцевому розділі праці “Соотношение символических и естественно-языковых систем как фактор, определяющий характер культуры” вчені підсумково виводять, що в межах кожної існуючої культури існує певне співвідношення символізму і мовності(мови), а точніше - систем їх культурного споживання.[2, С.219] При цьому не важливо, про яку саме конкретну мовну матерію йде мова, просто в межах кожного культурно-етнічного комплексу, як при синхронному розгляді, так і в історичній перспективі обов'язково виявляється той чи інший масштаб використання символів. І далі вчені висловлюють припущення, що можливо, про культуру взагалі може йти мова тільки тоді, коли в наявності використання і символу і знаку. Справа, очевидно, в тому, наскільки сильно представлений той чи інший компонент в окремій культурі і їх співіснування, історично і антропологічно, було спочатку в будь-якій культурі. Разом з тим автори відмічають, що чим давніша культура, тим сильніше в ній відмежування використання символів від використання власне знакових систем. У найдавніших культурах область використання мови була значно чіткіше ізольована від областей людського існування, де використовувалися немовні феномени; в одних культурах більшою мірою використовувався символізм, а в інших - мова. Взагалі в цьому сенсі можна було б сказати, що кожна культура - це індивідуальний тип співвідношення символізму і мовності. Щоб побачити динаміку, яка пов’язує символи і знаки, необхідно зрозуміти їх різницю і цю різницю вчені будують на різному відношенні знаку і символу до свідомості, на намаганні показати що свідомість по різному виявляє себе в знакових і символічних ситуаціях. Виділяючи дві категорії знаків, автори зазначають, що символи не є знаками в реальному сенсі слова. Якщо знак - це щось таке, що завжди знаходиться на рівні функціонуючих дуалізм – “знак – позначення”, “суб'єкт - об'єкт”, то символи будуть виступати як деякі знакоподібні утворення. Знакоподобні, тому що вони можуть використовувати матеріальні побудови, використовувані знаками (наприклад, слова) або матеріально організовані ситуації (комунікації, зображення комунікованого: жести, просторові фігури, звукові хвилі і т. п.), абстрактно передбачувані нами в якості носіїв інформації. Символи мисляться авторами як репрезентації не предметів і подій, а свідомих посилок і результатів свідомості. При цьому символи можуть виступати як в якості прямого “позначення” свідомості, так і позначати щось предметоподібне, побічно репрезентуюче свідомість. Тобто за символом в сенсі конкретності свідомості насправді нічого не стоїть, “символи співвідносяться з розуміннями і тому оперування символом як “знаком” передбачає не реконструкцію позначуваного предмета, денотата цього знаку, а реконструкцію суб'єктивної ситуації породження, як денотата, так і знаку, тобто ситуацію розуміння” [2, С.99 – тут і далі переклад автора ]

Опис дослідниками утворення релігійним комплексом культури, яка складається із симбіозу символів і знаків, може дати розуміння як давньої події утворення цивілізації яка у них за визначення рівна культурі, так і діагностувати сучасні спроби побудови громадянських суспільств. Причому існування комплексу можливе тільки при роздільному існуванні і функціонуванні кожної його частини. Логіка цього функціонування не залежить від наших бажань, структурування живиться випадковими енергіями і у разі відсутності “поля” для перетворень або коли “поле” вже зайняте іншими знаковими, культурними структурами, релігійний текст чи комплекс опиняється в заблокованому стані. Очевидно будь-яка релігія чи її символічний апарат можуть бути названі “духовністю” тільки при наявності того, чого вони стала дійсно цією “духовністю”. Розмови про те, що сама релігія вмістилище або ємність для якоїсь “духовності”, пошуки універсальних цінностей для всіх цивілізацій, буде не зовсім вірним. Символічний апарат любої релігії це порожні знаки без змісту і справжня віра вимагає їх матеріалізації. І в даному випадку ми можемо говорити, що на території Росії християнство не матеріалізувалось, не перейшло в зовнішні цивілізовані, суспільні відносини і православ'я це якби “герметичне” християнство, замкнене саме на себе і назвати його духовною основою чого-небудь поки що неможливо. При русі того складного символічного комплексу, який існує за межами реальності, спонтанно відбувається конкретизація його в емпіриці, кристалізація його у вторинних символах, утворюються формалізовані відносини між людиною і Богом, між особами. Тобто відносини не здійснюються напряму, а між особами, між владою і населенням, між людиною і Богом існують тисячі, великих і маленьких, ними ж створених умовностей, правил, нормативів, етикету. Зовнішньо це спостерігалось як рух християнства, розділення держави і церкви, світського і канонічного права. Врешті так звана секуляризація є частиною цього процесу і, можливо, буде не зовсім вірним твердження про те, що релігія покинула суспільство чи що, навпаки, вона присутня в суспільстві. Терміни “присутність-відсутність” не описують реальну участь релігії в утворенні цивілізації чи культури, цю участь також неможливо описати науковим, раціональним апаратом. Окремо необхідно виділити і пробувати дослідити ситуації, коли при зустрічі християнства в пограничних територіях з іншими культурами, спостерігається механічне перенесення символіки і обряду на знаковий рівень цієї культури. Символи включаються в причинно-наслідковий ряд буденного життя і втрачають свої функції джерела і двигуна культури.