Розділ 20. Нарешті Разом (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 20

Нарешті разом

Ніч була в самому розквіті. Вітром розносилися звуки новітніми столичними вуличками, зачіпали вікна й просочувалися крізь шпаринки. Уетбі спав. Солодко відпочивав під дірявою ковдрою. Тепло від печі продовжувало протистояти холодному вітру, хоч палаюча деревина вже давно перетворилася на розпечене вугілля, що повільно тліло. Помаранчеві жилки прикриті сірою золою, немов магічна океанічна жеода, іскрили на фоні тіней від місячного сяйва, яке пропускав старий вартовий.

Звичні зовнішні шуми, проковзали у притулок, де всі місцеві відпочивали. Навіть раптовий стук у вхідні двері нічого не змінив. Повторний стук. Уетбі схопився з ліжка та озирнувся. Замок був на дверях, тому можна було не хвилюватися.

— Хто це? — промайнуло в голові дослідника. — Я нікого не чекаю цієї ночі.

Стук продовжувався. Хтось дуже хотів привернути увагу мешканців цього будинку.

— Жах! — Стір прокинувся та почав обурюватися. — Я так добре відпочивав.

Уетбі мовчки одягнув штани з простою сорочкою та підійшов до вікна. Коротке волосся стирчало в усі боки, ловлячи спокійне освітлення. Господар будинку визирнув з-за стіни. Запряжена гарба пригальмувала навпроти дому Уетбі, і дварф стояв біля вхідних дверей, продовжуючи стукати по дереву. Рудобородий повернув голову наліво і, зустрівшись поглядами з літнім чоловіком, поклав повний мішок під дверима. Дварф заліз на віз в якому залишалося трохи сіна. Він негайно натягнув збрую на коні й рушив далі по вулиці.

Уетбі прискіпливо дивився, як віз зникав між будинками, після чого окинув поглядом вулицю. Звичні нічні звуки здавалися тихішими, ніж зазвичай, на фоні скрипучої гарби, що порушила сон одноповерхової будівлі. Мовчазний незнайомець з’явився так само дивно, як і зник, залишивши неочікуваний пакунок. Сонний винахідник навіть не встиг злякатися від загадкової зустрічі. Він продовжував вдивлятися крізь старого вартового, але більше нічого не відбувалося. Далі по вулиці лилося світло з вікон торгаша антикваріатом, який, здавалося, ніколи не спав. Думки про цього торговця дивним чином навели Уетбі на тривіальне розуміння: цей мішок міг бути від Вінні.

Без зайвих вагань, чоловік відімкнув замок. Він не озирався і навіть не виходив за поріг, тільки трохи відчинив двері. Цього було достатньо, щоб затягнути легку торбу всередину та хутко замкнути вхід. Кожен з мешканців, хто встиг прокинутися, з цікавістю спостерігав та очікував.

— Ну і що-що там? — першим не втримався Стір, який лежав дуже близько до вхідних дверей і бачив все з перших рядів.

Уетбі не відповів, замість цього він сконцентровано витягав сіно, яке було щільно набито в мішок. Він шукав те, задля чого був змушений залучити своїх знайомих і друзів. Те, що нарешті поверне йому сенс існування. Поверне захоплення наукою.

Науковець сидів на підлозі, вдивляючись у мішок у тьмяному освітленні. Коли третина сіна оточувала Уетбі, немов м’яка хмара, він запустив руку, намагаючись намацати хоч щось. Не знайшовши нічого, він почав звертати увагу на важливі деталі — торба була занадто легкою. Набагато легшою за його винахід. Руки опустили мішок. Він важко видихнув.

— Ні! — подумав Уетбі та почав активніше розкопувати сіно.

— Любчику, що за метушня? — ласкаво запитала Акая. — Твій день народження завтра. Ти можеш сьогодні відпочивати.

Дослідник доторкнувся до чогось. Він обережно схопив цю річ, яка була твердіша за сіно і вміщувалася у долоні. Підсвідомо промайнуло знайоме відчуття, але він не звернув уваги й витягнув знахідку з торби. Здивування. Він наблизився до печі, щоб краще розгледіти.

Він тримав невеличкі корінці, які зрослися між собою у форму, схожу на грошовий мішечок. Уетбі стояв між білим світлом, що лилося з вікна, та помаранчевим миготінням з печі й уважно роздивлявся. Йому здавалося, що він ще спить. Це був просто дурний сон. Покрутивши в руці, дослідник впевнився, що мішечок пустотілий всередині. Потрясіння. Він застиг на місці, неспроможний щось зробити. Він застряг у думках та спогадах. Треба прокинутись.

— Якого… — промовив Уетбі, подивився на Кіліна перед собою та кліпнув очима.

— Що сталося? — питав мідний ключ.

Майже всі прокинулися від нічної динаміки. У господаря будинку впала щелепа, застигла посеред фрази. Він спробував зібратися з думками. Сів на ліжко та продовжив крутити дерев’яну річ.

— Хто це? — невпевнено запитував Стір.