Розділ 17. Темним по білому (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 17

Темним по білому

Владні обійми ночі вабили. Її сукня відрізнялася від тих, які носила Вечір. Вбрання ночі були простіші, легші, але приголомшливо яскравіші. Сотні, тисячі… ні — мільйони зірок різного розміру та інтенсивності поступово з’являлися на сукні з кожною наступною хвилиною володарювання ночі. Ніхто не міг завадити цьому. Ніч полюбляла стриману розкіш, тому зорі дорогоцінними візерунками заплітали в свої сітки погляди необережних ефтан, які вирішували оглянути красу її Величності. Вона змушувала кожного думати про себе. Неможливо було відірвати очі. Забаганки володарки були незвичними і головною з них була тиша. Тільки тому, хто наважиться полишити затишні кайдани міста, Ніч демонструє свій істинний вигляд. Демонструє свою справжню натуру, бо тільки поза скупчення забудов, тільки в оточенні природи можливо отримати ті незрівнянні відчуття. Диригент — вітер, оповиваючи, змушував кожну травинку, кожен листочок на дереві грати свою партію. Під наглядом прискіпливого Місяця ніхто не брав жодної помилкової ноти. Тільки в такому аранжуванні Ніч розкривала всі свої таємниці, допускала до звабливих секретів міріади коштовних зірок, тих які ховала від нахабних поглядів поселень. Зіроньки лагідними мазками пересувалися по нічному куполу. Тут можна було побачити їх усі. Саме в цей момент, саме в таку погоду виникало відчуття повної свободи. Відчуття багатослівної тиші.

Місто псувало вишукану нічну красу. Мерехтіння свічок відволікало від зіркового неба, а тихі розмови та галас бійок ховалися під сукнею. Ніч впроваджувала свої закони. Тим не менш, поки грабіжники шукали поживи за відсутності варти, барди співали романтичні балади під вікнами, захищеними замковими стінами.

— … тому в мене це теж викликало підозру, — розмірковував Амеліус, сидячи у м’якому кріслі свого кабінету в одній з королівських веж.

— Не впевнена, що подібна інформація колись буває правдивою, — мовила Мель, яка стояла перед робочим столом командира, — це викликає підозру. Ставлю під сумнів вірогідність того, що це справжнє місце пограбування.

— Ні, не вкладається… — Сір Родер закусив губу та спрямував погляд на опудало піраньї за склом. — Зі мною граються. Мене хочуть змусити думати, що реміснича вежа в небезпеці.

— Чи можу я дізнатися, звідки ви отримали цю інформацію? — запитала Мель, продовжуючи тримати військову поставу.

— Але тоді кому може знадобитися реміснича вежа? Там буквально немає нічого важливого! — Сір Родер проігнорував запитання підлеглої. — Не буде ніякого пограбування! Це логічна пастка, в яку мене намагаються піймати, щоб я зробив ще більше помилок. Тим паче саме зараз, коли всі цього очікують, — натхненно вигукнув командир Секретної Королівської Гільдії та розплився у посмішці. — Листи. Давай, тепер я готовий читати відповіді, — звернувся командир до ельфійки, повертаючись до поточних справ.

Мель зам’ялася та відвела погляд, після чого протягнула конверт й перевірила поглядом, чи закриті двері та вікно.

— Одна відповідь?! — здивувався Амеліус. — Тільки не кажи, що інші спали або були відсутні! Я впевнений, що вони всі по домівках сьогодні.

— Не маю бажання працювати з цим свином! Хай повертається до мене, коли поладнає з Маверіком! Мені вже все доповіли, — раптово почала поголена ельфійка, чим ще більше здивувала командира. — Це відповідь Джора. Слова Пантелеймона: я щиро поважаю Сіра Амеліуса, але, на превеликий жаль, мій час наразі обмежений, тому передайте йому мою інтенцію повернутися до цього питання тільки-но в мене з’явиться час. Хай очікує повідомлення з трикутною печаткою, а всі інші сприймайте за підробки й одразу направляйте до мене.

— Ну хоч Соломія, — важко й незадоволено видихнув Сір Родер і зламав печатку з червоного воску на паперовому конверті.

Лише дві свічки були запалені на канделябрі, але їх вистачало, щоб освітити невеликий робочий кабінет Сіра Амеліуса Родера. Разом з місячним сяйвом каліграфічні літери відблискували чорно-блаватним градієнтом.

— Дякую за роботу, Мель, — спокійно звернувся командир. — Очікуй мене ззовні.

Як тільки помічниця зачинила за собою двері, Сір Родер зіжмакав лист у кульку та жбурнув у шафу з книгами перед собою. Паперова куля вдарилася об корінець товстого збірника та впала на холодну кам’яну підлогу. Від безвиході Амеліус схилив голову на стіл та накрив її руками. Він інтенсивно міркував. Він шукав опції. Вигадував можливості.

За кілька хвилин Сір Родер випрямив спину в кріслі та міцно стиснув кулаки, щоб відчути, як нігті впиваються у шкіру, після чого повільно поклав долоні на обтислі шовкові шоси[1]. Зібравши свої емоції до купи, він зважено озирнувся довкола кабінету й встав на ноги. Командир підняв зіжмаканий лист з підлоги та поклав у випадкову шухляду столу. Рішучим рухом він повернув сферичну ручку дверей та вийшов до вузького коридору вежі.