Розділ 15. Життєва Мета (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 15

Життєва мета

— Ні-ні-ні, Ельфетро, я тепер дорослий та самостійний, тому мені вже не потрібні твої поради, — знову вередував Стір, коли Уетбі ступив за поріг з відром води.

— Стіре, невже ти все ще сперечаєшся з Ельфетрою? — здивовано запитав господар будинку та поставив важке відро на підлогу, від чого частина води розплескалася.

— Любчику, вони сьогодні увесь день з’ясовували відносини, — спокійно, але втомлено зазначила Акая зі сторони ліжка. — Ти правильно вчинив, що більшу частину дня провів за межами будинку.

— Якби хтось не починав роздавати поради щосекунди, то мені й відповідати не довелося б! — високим голосом кинув каструлька Стір.

— Я все ще вважаю, що тобі краще змінити своє місце, бо в тій половині дому інколи буває протяг, а ти металевий і швидко охолоджуєшся, — турботливо пояснювала срібна ложка. — Гадаєш, мені самій приносить задоволення постійно щось тобі радити?

— О, так, — протягнув Стір. — Я в цьому впевнений не менше, ніж антиквар у коштовності затертого срібного йога.

Уетбі підняв відро та вилив воду у таз під вікном. Старий вартовий все ще захищав будинок колишнього винахідника від вітру та показував зовнішній світ. Небо цього вечора вкотре змушувало захоплюватися хитрощами природи. Блакитна небесна гладінь та промені заходу Сонця, які заломлювалися рожевим у суцільному вихорі хмар, створювали незабутню гру контрастів. Уетбі застиг на хвилину, дивлячись у небесний простір крізь вікно, але потім перекинув погляд на дерев’яний таз та розправив плечі. Він був наповнений майже до третини. Цього повинно було вистачити на половину кола, тим паче, що літній чоловік вже втомився кружляти за водою до колодязя і назад.

— Ще якісь справи? — питала Акая.

— Тільки всередині. Ззовні майже все переробив наче.

— В тебе гарний настрій, любчику. Сподіваємося, що ти будеш після завтра зранку, бо…

— Бо в мене день народження. Так, я пам’ятаю, дякую за чергове нагадування.

— І ми готуємо для тебе подарунок. Я впевнена, що ти не хочеш його пропустити.

Кілін, який все ще висів на стіні, тихенько засміявся, немов знав якийсь приголомшливий секрет.

— Уетбі, як той записник? Ми ще зможемо його побачити? — запитувало мідне кільце. — Я певен, він зміг би розповісти купу цікавих речей. Він виглядав як хтось, хто брав участь у цікавих життєвих подіях.

— Якщо тебе цікавлять цікаві життєві події, — втрутився Стір, — то я залюбки розповім, як мене одного разу підібрали, а потім кинули в зграю бродячих собак.

— Кіліне, на жаль, скоріш за все, нам не вдасться його побачити знову, — відповів Уетбі, минаючи репліку Стіра. — але хто знає, можливо, життя заготувало свої життєві повороти у манжеті.

— Дуже прикро, — засмутився Кілін.

— Я згоден з Кіліном, але що поробиш, — додав незвичайно шорсткий чорний камінь, розміром з ніготь, який лежав на печі. — Уетбі чи зможеш ти розтопити піч, бо дошки вже дуже промерзли?

Вмить, до прохання камінчика приєдналися майже всі в кімнаті, кожен у своїй формі, й в один голос почав додавати свої коментарі.

— Добре-добре, почекайте трошки, — зупиняв балаган господар, викидаючи руки догори. — Я збирався це зробити в будь-якому разі.

Під невгамовні розмови, дві колоди полетіли у відкриті дверцята печі. З клацанням були відкриті двері в кабінет і господар пірнув у медову темряву крізь тіні від рожевих вечірніх променів.

— Привіт, Іріс, я вдома.

— Я рада тебе бачити, — ласкаво привіталася брошка з глибини кімнати і додала з образою в голосі: — У вас там такі веселощі крізь двері. Гадаю, вже всі з тобою поспілкувалися окрім мене. Але… Я рада, що ти живий та здоровий, — спокійно закінчила Іріс. — Як пройшов твій день?

— Не хочу про себе говорити, — відповів науковець та впевненими кроками наосліп підійшов до дубового столу. — Все добре, — він дістав один сірник з шафи, витягнув пару пустих аркушів та рушив до виходу. — Я ще зайду до тебе.

— Угу, — сумно погодилася Іріс.

Біля дверей, стоячи спиною до столу, Уетбі додав:

— Я теж радий тебе чути. Хоча, можливо, з наших розмов це не завжди зрозуміло.

Двері зачинилися. Клацання.