Розділ 13. Записи (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 13

Записи

3076 рік, 2 літнє коло, 6 день

Це була Ніч. Тепла літня зоряна Ніч. Ми лежали в траві біля пшеничного поля за містом.

— Ходять чутки, що в Вейомі зірочок на небі більше. Я ніколи не була в столиці, але якщо там дійсно інша кількість зірок, то, можливо, в нас два різних неба, що думаєш?

Запитавши, вона блимнула на мене своїми очима кольору ранкового озера, сіла на землю та обійняла одне коліно. Одягнена вона була в мішкуваті штани та таку ж саму сорочку. Якби не м’яке довге срібне волосся, схоже на королівські шовкові нитки, то цю вуличну дівчинку без вагань можна було б сприйняти за одного з бешкетних хлопчаків. Але, не дивлячись на свій юний вік, вона час від часу піднімала дуже цікаві теми.

Я продовжив лежати та споглядав оточуючу тишу. Ніч загорнула все навколо в свої м’які, але міцні обійми. Зазвичай під її домінуванням, майже кожна з матових травинок втрачала свій природний зелений колір. Проте влітку нічна сукня набувала особливої деталі: яскрава фіолетово-блакитна вишивка розсікала небо навпіл. Цей вишитий візерунок з’являвся лише у літню Ніч й разом з відважним Місяцем вони невпинно захищали довколишні барви.  Травинки тулилися до мене, поки коштовний блиск проливався то тут, то там. Вітер, немов старий товариш, торкнувся мого плеча та підійняв сонні вії. Я був у дорозі вже друге коло, тому з кожним днем було все складніше зберігати концентрацію та гострий розум.

— Ну що там, — запитала вона незадоволено, дивлячись мені прямо в очі, поки вітер лагідно бавився з пасмами її волосся.

Її слова змусили мене повністю усвідомити, що я вже півхвилини лежав та мовчки витріщався в небо. Я повинен був зберігати бадьорий вигляд. Потрібно було відповісти щось логічне:

— Вони не дивляться вгору, — імпровізував я.

— Що?

— Ну, в ефтан занадто багато справ, тому вони не дивляться на небо й не мають змогу порівняти.

— І це все? — обурилася Пухнаста. — Я бачила, як ти про щось замислився. Ти взагалі чув моє запитання?

Я ласкаво посміхнувся та продовжив:

— Але це і є …

— Я гадала, ти кращої думки про мене, — втрутилася вона. — Не посміхайся. Я бачу, як ти тримаєш мене за дурненьку! І що, що я не бачила так само багато, як і ти?! Невже я не заслуговую дізнатися про це хоча б з чиїхось розповідей?! Мені вже повні одинадцять років! Чи може ти не здатний гарно пояснювати?! — емоції бурлили в ній, немов у срібному казанку.

— Тихіше, тихіше, не гнівайся, Пухнаста, — мовив я тим самим лагідним тоном та підняв долоні догори.

Я відчував себе не в своїй тарілці від такого тону. Це була не перша наша зустріч, але я все ще не звик до її кмітливості та палкого темпераменту. Я все ще не виказував свого здивування та спробував розпочати тему, заради якої я зупинився в Портенді:

— Оскільки в тебе скоро день народження, а я не зможу бути в Портенді у цей день, я хочу привітати тебе сьогодні. Минулого разу, ти згадувала портали, тому я розповім тобі про них та відповім на всі твої численні запитання.

Лють охолонула так само швидко, як і запалала. Цікавість в її глибоких світло-блаватних очах засяяла новою непідробною фарбою. Вона прокружилася на траві та сіла навпроти мене, щоб не пропустити жодного слова чи жесту. Тепла свіжість літньої ночі просочувала все довкола, а цвіркуни та покірна річка створювали незабутній затишок.

— Я… О… Ну… — в Пухнастої перехопило дихання від купи думок в її маленькій голові. — Хто там живе? Хто живе по той бік порталів?

— Ти навіть не уявляєш, яке це гарне запитання, — я відчув щирий спокій, мені подобалося бачити її такою… такою щасливою. — Відповім чесно: я не знаю і, на жаль чи на щастя, ніхто не знає.

— Як гадаєш, там є котики? Я б їх попестила.

Коли вона була щасливою, то дозволяла собі поводися, як звичайна дитина. Вона скидала кайдани гіркого досвіду та просто ставала собою — тією маленькою дівчинкою, якою завжди була в душі.

— Думаю, що так, але я ніколи їх не бачив.

— А ти був прямо-таки всередині? Що ти бачив?

— Ні, жодного разу і тобі не раджу. Заходити в портал набагато небезпечніше, ніж спостерігати за ним. Якщо він закриється, то ти ніколи не повернешся назад, — пояснював я, уникаючи ще більш скорбних можливостей.