Розділ 11. Шановний Гість (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 11

Шановний гість

Кільцеві вулиці часів короля Маґрева Величного незграбно переходили в прямокутні квартали часів перших поселень. В цій частині міста дво- та триповерхові фахверки без жодних вагань могли тулитися до простих глиняних хат. Чим більше занурюєшся крізь місто в напрямі Вейського моря, тим нижче ставала забудова. Містяни тут були бідніші, а вартових менше. Подібне королівське рішення тільки заохочувало грабіжників, аферистів та всіх інших, хто жадав легковажного життя та швидких грошей.

Вінні стояв біля будинку, що розташовувався на межі розділу епох. Це була одна з останніх двоповерхових дерев’яних домівок навкруги. Контраст був помітний неозброєним оком, бо другий поверх цієї споруди було видно ще за декілька вулиць в околиці. Від невеличкої добудови схожої на короткий коридор напівдварфа обмежували вхідні двері. Закриті фіранки на вікнах вдало затримували денне світло, але не гомін, який просочувався назовні. Слова було дуже складно розібрати, але в книгаря навіть не було такої мети. Вінні постукав у двері.

Відбитки дощу напівпрозорими кільцями затрималися на дерев’яних частинах будівлі, нагадуючи про нічну негоду. Жовте листя в пастці засохлого вуличного бруду чіплялося за проїжджаючий вітер, немов за єдиний порятунок. Більшість хатин довкола були закинуті, а в усіх інших нікого не було чи здавалося, що нікого не було.

Від важких ударів рукою по дверях гомін миттєво вщухнув, залишивши тільки декілька відважних голосів, які теж не затрималися надовго. Вінні постукав ще раз. І ще раз. І…

Двері всередині будинку, що вели в добудову різко відчинилися. Легкі кроки наблизилися до входу. Вузька дерев’яна шторка від’їхала і з темряви блимнула пара брунатних очей.

— Матінко, який шановний гість завітав до нашого Ютаном забутого місця, — привітав напівдварфа приємний, але саркастичний жіночий голос. — Ти чого вперся посеред дня, Вінні?

— Бо хтось не відповідає на листи від мого посланця.

— А що тобі, любчику, не було зрозуміло після першої відповіді?

— Ми так і будемо розмовляти крізь двері чи ти впустиш мене всередину? — запитав Вінні дивлячись у дівочі очі, які блимнули та закотилися вбік, немов від нудьги.

— Слухай, в мене немає жодного…

— Сііільвііі, — нетерпляче протягнув книгар.

За мить очі зникли, шторка зачинилася, засув відчинився, металева засувка була скинута, два ключі клацнули. Темно-русе довге каре швидко озирнулося з прочинених дверей і зникло в темряві прибудови.

— Якщо ти, бісе, ще хоч раз назвеш моє ім’я в усі вуха, то це буде останній раз, коли я буду слухати твої медові промови, — крізь зуби обурювалася дівчина, залишивши тільки малу щілину у відчинених дверях.

— І я теж радий тебе бачити, — з широкою посмішкою відповів напівдварф, поправляючи зелений кожух.

— Ну, ти плануєш заходити чи ні? Я тобі двері відчиняти не буду. У бідняків підданих немає. — невдоволено продовжувала співрозмовниця.

Пройшовши крізь важкі дерев’яні двері, Вінні запустив слизьку напівтемряву на пару секунд, після чого зачинив їх за собою. Добудова зовсім не пропускала світла завдяки декільком шарам дошок. Лише кілька хитрих промінців від воскових свічок, знаходячи свій шлях з-під низу прикритих дверей, які вели до будинку, відбивалися у брунатних дівочих очах та зелених кришталиках напівдварфа. Здавалося, холод у добудові був навіть сильнішим, ніж ззовні. Навіть їхні тіла, які стояли дуже близько одне до одного, через відсутність ширшого простору, не створювали достатньо тепла.

— Може, зайдемо всередину? — неймовірно ґречно запитав книгар. — На мій погляд, така тендітна жінка не повинна мерзнути в темній тісній добудові.

— Слухай, що ти хочеш?

—  Те саме, про що я писав у останніх двох листах.

— Я не читала жодного з них, — без зайвих церемоній відповіла дівчина.

— В мене є гарні новини і нова робота.

— Не хочу навіть слухати.

— Я б теж не хотів слухати, якби стояв на протягу в домашньому одязі.

— Ти навіть мене не бачиш, дурню. Чоботи, лляна сорочка та пара кинджалів вже вважаються домашнім одягом? — напівсерйозно глузувала знайома.

— У твоєму випадку я б навіть сказав нічне вбрання, люба моя.

Сільві видихнула чи-то від нудьги, чи-то від непоганого жарту, але потім продовжила:

— Заходь, але май на увазі, що окрім як погріти свої долоні, тобі більше нічого не вдасться.

— А мені більше й не треба, — переможно завершив Вінні яскравою посмішкою крізь темряву.