Розділ 7 (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 7

Звичайний Ранок

Він тримав її міцно, обома руками, ніби не хотів відпускати цей останній момент. Невже вони більше ніколи не побачаться?

Невже вони дійсно більше ніколи не побачаться?!

Він не міг у це повірити. Він почав прокручувати в голові спогади всіх моментів, які тільки міг згадати. Всіх тих радісних та неприємних моментів. Моментів, котрі саме в цю мить здавалися йому найріднішими, але не пройшло і пари секунд, як він перестав що-небудь згадувати. Його голову затьмарили емоції, настільки сильні, що вибили усю пам’ять.

— Як таке могло статися, що я проґавив?

Це було нібито розповідь нетверезого односельчанина. Він не міг повірити, що це все по-справжньому. Пазл не сходився, адже він тримає її крихітну долоню своїми двома. Прямо зараз тримає, але вона не дивиться на нього.

— Чому вона не дивиться?! — він спробував зірватися на крик, спрямовуючи його вдалечінь, в темряву, яка була за нею, але крик перетворився на шепіт. Шепіт пораненої тварини.

Він кліпнув очима та спостерігав, як вона зникає. Випаровується в темряві, залишаючи за собою шлейф квіткового аромату. Це був її улюблений аромат.

— Уетбі, відкрий очі, — чийсь знайомий голос звернувся до нього зі спини.

Він обернувся…

Скочивши з ліжка, він схопився за свою сіру невипрану подушку та виставив її перед собою, немов щит. Усвідомлення.

Перші ранкові промені завітали до його притулка через вікно, сповіщаючи про настання нового дня. А Уетбі сидів на своєму старому дерев’яному ліжку, накритий дірявою ковдрою, і захищався від невидимих ворогів.

— Тобі знову наснилися погані сни? — почувся чийсь тяжкий і сумний тон, зі сторони ліжкового столику.

— Чагріне, це ти? Я радий тебе чути. Я радий, що це був всього лише сон.

Він закрив обличчя долонями та, сидячі на ліжку, підсунув до себе коліна. Йому не потрібно було навіть повертатися, щоб зрозуміти, що до нього звертається Чагрін. Він би впізнав голос свого грамофона навіть в гамірному натовпі.

— Знову про неї? Тобі потрібно жити далі. Я не можу відчути твої емоції, але я тебе чудово розумію. Ти ж розумієш, що не один я хвилююся за твій стан? — таким самим сумним тоном промовив Чагрін. — А тепер вибач, на цьому все, я і так сказав більше, ніж повинен був.

Зняв руки з обличчя, Уетбі повернув голову наліво, щоб подивитися на свій грамофон — на свого друга, який, стільки разів, підтримував його впродовж цих років.

— Дякую за підтримку, Чагріне, — сказав він на видиху.

Ці слова залишилися без відповіді, як завжди. Уетбі безперечно пам’ятав, але ніяк не міг звикнути до небалакучості свого друга.

Уетбі зібрався з думками. Ранок тільки починався, а значить перший день другого осіннього кола зайшов на престол та розпочав своє володарювання. Це в свою чергу значило, що вченому потрібно збиратися, бо на нього чекають.

В душі він відчував сяючу порожнечу, яка, як свіжий шов — загоювалася, але давала про себе знати після кожного необережного кроку. Тиша. В домі була тиша, хоча місто прокидалося та починало жити своїм енергійним життям. Стільки ефтан навколо, стільки містян, які його знали та стільки містян, які ставилися до нього з повагою, але нікого, хто зміг би його зрозуміти. Помстою за всі його знання, звучала тиша у відповідях його сусідів кожного разу, коли Уетбі намагався поговорити з ними про те, що дослідник дійсно вважав важливим. Вони просто жили іншим життям, немов в іншому куточку Материка та в іншому часі, ніж Уетбі, якого майже всі навколо вважали просто божевільним дідом, який колись працював у палаці, а тепер доживає свої останні роки. І хоча, до нього ставилися з повагою через його вік, відчуття самотності не полишало чоловіка. Дзвінкої самотності, яка простягалася далі, ніж його почуття — кудись у небо та за океан, якщо там щось звісно було, окрім Богів. Колись в нього було відчуття того коштовного спокою. Була така людина, з якою йому було просто спокійно, а не з якою потрібно себе заспокоювати.

— Мені добре самому. Можна витрачати час на дійсно важливі речі, — розмірковував Уетбі, намагаючись полегшити свій ранковий стан.

Він піднявся з ліжка та залишив ковдру на плечах, бо в єдиних кальсонах було прохолодно. Відкривши двері до свого кабінету, він мовив не заходячи всередину:

— Іріс, я збираюся. Не знаю, коли повернусь.