Розділ 6 (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 6

Записи

3077 рік, 4 літнє коло, 10 день

Останній літній день. Ось тільки вчора повернувся з Портенда, де ми знову зустрілися з Пухнастою. Хочу записати нашу зустріч собі на пам’ять, поки я усе пам’ятаю:

Здавалося, що ми сидимо на цьому черепичному даху всього пару хвилин, але насправді пройшло не менше кількох годин. За цей час літня Ніч ніжно занурила поселення у свої володіння і тільки Місяць залишався проливати світло в оточенні безхмарного неба. Навіть вікна в будинку м'ясника, який працював тут чи не найдовше усіх в окрузі, погасли, залишивши в темряві стару дошку оголошень.

— Знаєш, — позіхаючи, сказала вона, — а я вже думала, що ти не приїдеш.

Вона зробила паузу і лягла на черепичний дах. Бовтаючи звисаючими ногами, вона розтріпала своє довге срібне волосся, від чого її маленька голова почала здаватися ще меншою на його тлі. Я не знав, що їй відповісти, тому я просто стежив, щоб вона не з'їхала з даху, але вона продовжила сама:

— Можеш не відповідати, я бачу, що тобі ніяково через те, що ти нічого мені цього разу не привіз на мої дванадцять років. Можеш навіть не виправдовуватися… це не важливо.

Я вдихнув, щоб пояснити, але не встиг.

— Я рада, що ти відвідав мене цього літа. Цього достатньо, — сказала вона спокійним, але задоволеним тоном. Тоном людини, яка розуміє більше, ніж каже.

— Я теж радий тебе бачити, радий, що з тобою все гаразд. Ти ж знаєш, що я тут у Портенді тільки через тебе, — спокійно сказав я, але подумав, що можна було підібрати і кращі слова.

Вона заплющила очі і легенько штовхнула мене ногою по звисаючому черевику.

— Колись я теж виросту і подорожуватиму, як і ти, — радісно почала Пухнаста, — побачу багато країв і куплю тобі багато цікавих речей. Ми з тобою будемо перетинатися в різних містах і спілкуватися, — вона захоплено продовжила, — а може навіть їздитимемо разом, ти тільки уяви, і не доведеться чекати на зустріч і шукати один одного. Чудово, правда?

Це була тема, яку я поки що боявся обговорювати з нею, але розумів, що без неї не обійтися і тому був готовий:

— Так, це справді чудово! — сказав я бадьоро. — Але дай мені відповідь ось на що: я постійно привожу тобі те, що вважаю за потрібне, а що б ти хотіла сама?

— А ти зміг би написати для мене музику? — без вагань відповіла вона.

— Пухнаста, може, ти хоча б трохи подумаєш?

— Я вже думала. Я щовечора, доки тебе не було, думала, про що я мрію? Всі довкола про щось мріють, хочуть гору грошей чи жити в королівській родині, а я не знала, чого я хочу.

— Але навіщо тобі музика, тим більше від мене, я ж не музикант? — спитав я з подивом і невеликим глузуванням. — Сходи послухай будь-якого барда, який проїжджає через ваше поселення.

— Ні, не смійся, ти мене не зрозумів, — промовила вона трохи з образою в голосі. — Не ту музику. Я бачила музику музикантів, вони її малюють, а потім грають на лютнях. Я хочу іншу музику, таку, щоб її можна було читати перед сном.

Це прохання застало мене зненацька. Я не хотів її образити, тому вирішив подумати, як би краще відповісти.

— Я відвідую церковні заняття і вже навіть знаю деякі літери, тому зможу зрозуміти те, що там написано, — продовжила вона трохи обурено, — але коли я запитала пастора, чи є така книга, то він відмахнувся від мене. А ще під час минулого кола, один із музикантів почав з мене сміятися, коли я поставила таке ж запитання. Тому я подумала, може, хоч ти мене зрозумієш, але не хотіла розповідати, бо знаю, що в тебе і так багато справ.

Я посміхнувся, взяв її руку в свою і подивився прямо в її глибокі, мов ранкове озеро, очі.

— Пухнаста, обіцяй мені, що розповідатимеш про всі свої бажання і думки, якими б дивними вони не були.

— Я обіцяю, але невже моє бажання таке дивне? — спитала вона впевнено, — Мені здається, що хотіти жити в королівській родині це та ще дурість.

— Багато ефтан не дивляться далі свого носа і не можуть уявити, яким буває життя. Але ти не така, ти маєш дуже цікаві думки. Я хочу, щоб у тебе все вийшло, — серйозно відповів я. — Твоє бажання насправді незвичайне, але мені здається я знаю, де знайти те, про що ти мрієш.

Не сказавши ні слова вона схопилася на ноги, піднявши срібний вихор зі свого волосся і за мить вже обіймала мене. Я міг відчувати її щастя і, намагаючись утримати рівновагу, теж обійняв її однією рукою.