Розділ 3 (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ)

НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП'ЯТНИЦІ

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Слідкуй, Слухай, Підтримуй та Ділися з друзями 📚

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 3

Старі добрі друзі

Уетбі чітко почув, як за поріг ступила одна пара чобіт. Це допомогло йому організувати свої метушливі думки:

— Двері. Відкриті двері. Свічка все ще запалена. Шафа, в ній тільки книги. Я нікого не чекаю. Кому треба приходити до мене вночі? Віник в іншій кімнаті.

Підійшовши до одвірка, він підняв з підлоги копію товстої книжки з написом: «Всеосяжний фоліант», і тільки-но він зібрався підняти її над головою, як почув, ніби хтось знімає чоботи.

— Хтось прийшов до мене вночі та знімає чоботи на порозі? Якого дідька, містянин чи грабіжник став би?! Тільки якщо не…

— Уетбі! — з основної кімнати пролунав гучний бас із відтінком глузування. — Я ж бачу свічку, чи ти, врешті-решт, вибив свій заставлений запасний вихід та вирішив вийти прогулятися, раз на десять років?

Полегшення. Уетбі поклав фоліант та, не турбуючись про скрип половиць, вступив за поріг секретної кімнати, після чого замкнув її на ключ та повернув його у кишеню.

— О, ось і він, власною персоною, — продовжив непрошений гість. — Ти навіть не уявляєш, чого мені коштувало дістати твій прибамбас. Як мінімум, промочив свої штани та стегнову сокиру, поки обходив брудні калюжі на шляху до тебе.

З цими словами незнайомець гучно розсміявся, начебто намагаючись заглушити зливу, що все ще бушувала з відкритих вхідних дверей. Це був коренастий дварф, з густою чорною бородою, заплетеною в три коси, котрі були схоплені трьома мідними циліндричними кільцями. Кожне кільце мало зображення дварфійських рун та являло собою дуже тонку ювелірну роботу. Одягнений він був в тонку червону накидку, схожу на плащ, темно-брунатні щільні штани з помітними обпаленими смугами та дірками, немов від розпеченого заліза. До поясу з правої сторони була прикріплена невелика метальна сокира, з руків’ям з червоного дерева та трьома витравленими рунами.

— Привіт, Танагаларе. Радий тебе бачити, друже, — сказав Уетбі, намагаючись посміхнутися, та повільно пішов у сторону дварфа, обходячи безлад та протягуючи руку.

— Дивися, навіть взуття зняв до твоєї лінії, — сказав Танагалар, показуючи товстим пальцем вниз на, накреслену білою крейдою, дугу біля порогу, де тепер стояли дві пари черевиків. — Тільки двері забув закрити. Зараз виправимо.

Двері гучно зачинилися і Танагалар, підкотивши правий рукав своєї промоклої накидки, міцно потиснув руку друга та похлопав його по корпусу, бо до плеча не діставав.

— Ти винен мені діжку монтського пива за цю дрібничку, — з цими словами, він скинув плащ на підлогу біля входу та рушив до печі, в дальньому куті, навпроти вікна.

В своїй мозолистій лівій долоні, дварф стискав щось, обгорнуте в шматок вичиненої телячої шкіри.

— Ну, може й не діжку, але на пляшку я теж згоден, — він широко посміхнувся та сперся на піч, попередньо поклавши на неї згорток, — все ж, я навіть послизнувся доки пробирався до тебе крізь сьогоднішнє болото.

Уетбі не зрушив з місця, все ще дивлячись на потоки води, які розмивали бруд по вулиці.

— Я вдячний тобі і в боргу не залишуся — ти знаєш. За тобою немає хвоста? — впевнено та спокійно промовив господар будинку та пересунув накидку дварфа з підлоги на настінний гачок.

— Слухай, міг би й пожартувати, щось в дусі: «Калюжі — не океан, не потонеш». Щось в тобі зовсім ніякого настрою сьогодні, навіть піч не запалив. Хочеш допоможу, де в тебе дрова лежать?»

Уетбі повільно повернувся до Танагалара, схрестив руки на грудях та кинув багатозначний погляд.

— Ні, за мною немає хвоста… Навіть жартувати не буду. Бачу сьогодні вночі це не має сенсу.

— Дякую, Тане.

У повітрі на півхвилини застигла невизначена тиша. Тиша, в котрій звук крапель, що доносився з усіх сторін, вже відчувався природньо.

— Як твоя робота? — спокійний голос Уетбі обірвав встановлену тишу.

— Та от як, вже другий день злива шмагає. Закрив кузню, прибрав матеріали та заготовки в підсобку.

— І то правда, працював би ти в полі та не був би дварфом, можливо, було б веселіше, — з тією ж холодною інтонацією пожартував Уетбі.

— Хах, твоя правда. Ця погода знову нагадує мені про те, що Дартан Ареумгутт так досі і не повернувся зі свого плавання. Вже котре коло поспіль жодних новин з Дварфійських Земель, — нервово відповів Тан, запустивши свою міцну долоню в бороду. — Пресвятий Гнігруне, як дварфа взагалі понесло зв’язатися з Великою Водою, коли усьому народові навіть підійти до берега це вже досягнення…