Дерево життя

Роторна голова методично вгризалася у вологу київську землю. Горезвісне метро на Троєщину будувалось вже не один десяток років, але цього разу фінансові зірки зійшлися разом із політичною волею нової адміністрації і справа рушила з мертвої точки.

Тож зараз величезна машина неспішно рухалась в тунелі, просуваючись на мікроскопічні три сантиметри на хвилину. Оператор Михайло розслаблено тримав джойстик керування, час від часу споглядаючи показники температури двигунів, щільності ґрунту та крутного моменту ротора.

− Та досить на ці монітори дивитися… думаєш там щось нове побачиш? – його напарник Артем дістав пачку чипсів, розкрив її і поклав просто на панель управління. – Бери, корисна їжа допомагає роботі мозку. Мені дружина каже, що у нас тут кисневе голодування під землею…

− Тут один жир та сіль. Що тут корисного? – Михайло запхнув до рота кілька крихких слайсів, облизав пальці і знову взявся за джойстик.

− Чипси - це крохмаль, організм його перетравлює і отримує глюкозу. Глюкоза піднімає рівень цукру, і організм отримує енергію. Не так швидко, як від коли, але ефект довший. Тож це навіть краще за каву, − Артем, теж кинув у рота чипсину і увімкнув на телефоні якийсь гучний фільм.

− Ось ти ніби розумний мужик, Артем, знаєшся на хімії, а на підвищення йти не хочеш, − Михайло вже на автоматі кинув око на показники і вивів на екран картинку з камер.  

− У нас по підвищеннях, бригадир. Васильйович іде на рекорд. Для нього цей проєкт, як він каже, «трамплін». Тож не будемо йому заважати. Тим паче, яке мені вже підвищення? – Артем дістав з футляра окуляри і почав шукати щось у телефоні, − мені до пенсії три роки і все. Поїду в Карпати, афини буду збирати та настоянку робити. Вдосконалювати рецепт. Ось дивись який колір… − він показав напарнику фотографію пляшки. – Сорок п’ять градусів, а як джерельна вода…

− Я це фото вже не перший раз бачу, − відмахнувся Михайло, − ти мені результат давай.

− Це ти результат давай, − посміхнувся Артем, − що Васильович сьогодні на літучці казав? Будемо проходити по п’ятнадцять-двадцять метрів за добу, то випише усім премію.

− Ага, Нобелівську, − загиготів напарник. – Ще двадцять сантиметрів і будемо ставити тюбінг! Приготуй маніпулятор.

− Робиться, − Артем увімкнув систему і запустив аналіз готовності.

− Сьогодні файно йде, − Михайло прислухався до рівномірної роботи різака, − м’яка порода, це просто мрія…

Але раптом звук змінився. Рівномірний гуркіт ротора зірвався на сухий металевий рев. Мотори натужно загули, і бур почав обертатися з величезною швидкістю, ніби опору більше не було. А далі машина почала нахилятися вперед, провалюючись у невидиму порожнечу. Екрани замиготіли червоним, сигналізуючи про порушення основних робочих процесів.

− Тривога! Вимикай все! − Артем кинувся допомагати Михайлові, який застиг від несподіванки. Чипси від поштовху розкидало по всій панелі, і тепер кнопки натискалися із приємним жирним хрустом.

Оператор вимкнув двигуни, але це не допомагало. Машина продовжувала повільно сповзати вперед, під своєю вагою. Передні камери вихоплювали в суцільній темряві якісь дивні віддзеркалення від прожекторів, встановлених над буровою установкою. 

− Це що, повітряна кишеня? – Михайло схопив рацію і почав кричати, − тривога, ми провалюємось у порожнечу! Натрапили на повітряну кишеню… Як чутно?

− На мапах нічого немає, − у рації вони почули голос бригадира. – Заспокойтеся і нормально оцініть ситуацію. Поламаєте бур - вам триндець.

− Ми падаємо в яму, який бур! − закричав Михайло. – Вшиваємося звідси! − він підхопив Артема під руку, і вони стрибнули до виходу. Але коли робітники відкрили двері кабіни, рух зупинився. Неповоротка машина забуксувала і з гучним металевим звуком застрягла у породі. Монітори миготіли червоним, і у кабіні увімкнулося нав’язливе аварійне світло.

− Що це за хрінь? – Артем показав пальцем у монітор, на якому трансляція з камер не припинялась. – Це що, вода?

− Вода? – Михайло обережно підійшов ближче до екрана і тихо проговорив у рацію, − ви теж це бачите?

Прожектор вихоплював величезну порожнечу, печеру, розмір якої ховався в темряві. На її дні блискотіла рівна дзеркальна поверхня, що нагадувала темне підземне озеро. Порода продовжувала осипатися, але, падаючи, вона ніби всотувалася в рідину — без хвиль і звичних концентричних кіл. Натомість на падіння ґрунту поверхня відповідала простими геометричними символами, що швидко запалювались і так само швидко зникали.

− Здається, що цьому метро дійсно пороблено, − Артем похитав головою. – А ось бригадира шкода. Думаю свій «трамплін» він уявляв не так.     

− Що ми маємо на цей час? – координатор екстреного штабу подивився на експертів. За першу добу роботи вони вже встигли обмежити доступ до зони інциденту, закріпити машину гідравлічними домкратами і, звичайно, викликати ДСНС та поліцію. – Хтось знає, що це за рідина і чому, в біса, цю порожнину не виявили заздалегідь? Через годину в мене зустріч із мером, і я майже впевнений, що в нього буде багато питань до головного інженера і всієї будівельної команди.

− В межах підготовки ми ретельно провели геологічну та сейсмічну розвідку. У мене є всі документи, − головний інженер розвів руками. – За всіма показниками там була суцільна порода. Тож наша робоча гіпотеза, що рідина поглинає сигнали… і саме зараз ми це перевіряємо.