Глава 19: Епілог. Інші

Минуло п'ять років. Осінній вечір, такий схожий на той, у який вони повернулися, знову опустився на місто. Але тепер у повітрі не було тривоги чи гіркоти, лише прохолодний, чистий спокій. Софія та Максим, тепер уже не діти, а шістнадцятирічні підлітки, неспішно йшли знайомими доріжками парку.
Він став вищим і широкоплечим, зникла дитяча незграбність, але в його погляді залишилася та сама серйозність і тиха, непоказна готовність захищати. Вона струнка і граційна, з довгим волоссям, що спадало на плечі, у її очах тепер назавжди оселилася глибока, спокійна мудрість, що робила її погляд старшим за свої роки. Вони йшли не тримаючись за руки, але між ними відчувався невидимий зв'язок, міцніший за будь-який фізичний дотик, зв'язок двох людей, що ділять таємницю розміром із всесвіт.
Парк змінився до невпізнання. Він більше не був покинутим чи моторошним. Тепер тут гуляли мами з візочками, сміялися діти, на новеньких лавках сиділи закохані пари. Здавалося, невидиме здоров'я і спокій дерева поширилися й на світ навколо нього, перетворивши занедбаний куточок на улюблене місце відпочинку для всього району.
Вони підійшли до центру парку, до величного, розлогого дуба, що був їхньою таємницею. Для всіх інших це було просто красиве, старе дерево, можливо, найстаріше в парку. Але для них...
— Сьогодні тихо — сказав Максим, за звичкою оглядаючись, щоб переконатися, що на них ніхто не звертає уваги. Це стало їхнім ритуалом.
— Майже — відповіла Софія, її погляд був спрямований на могутній стовбур — Відчуваю легке тремтіння зі світу, де гори співають. У них скоро фестиваль повного місяця. Вони щасливі.
Вона підійшла і легко торкнулася долонею теплої, живої кори. Їй більше не потрібно було концентруватися чи заплющувати очі. Зв'язок був постійним, як дихання, як ще одне відчуття, дане їй при народженні.
— А як там... той новий? — запитав Максим, сідаючи на траву біля масивного коріння — Той, що з'явився минулого тижня. Світ художника, що загубив свої фарби.
— Його нитка стала трохи яскравішою — відповіла Софія, не відриваючи руки від дерева — Він ще не готовий. Але він шукає. Дерево чекає, поки його бажання стати сильнішим за його страх.
Вона заплющила очі, і в ту ж мить для них двох світ змінився. Для будь-якого стороннього спостерігача нічого не сталося. Але для них темне дупло в стовбурі спалахнуло м'яким, золотистим світлом, що повільно клубочилося, наче живий туман. Дерево з'являлося для них, відкриваючи свою справжню суть, коли вони цього бажали. Це був їхній спільний, таємний світ, їхній офіс, їхній храм.
— Добре, що сьогодні тихо — зітхнув Максим, дістаючи з рюкзака пошарпаний підручник з фізики — У мене завтра контрольна, а я досі не розумію половини цих формул. Балансувати всесвіти іноді легше, ніж робити домашнє завдання.
Софія тихо засміялася, і цей сміх був чистим і легким. Вона сіла поруч із ним, притулившись плечем до його плеча.

— Хочеш, допоможу? Для мене це просто ще один набір правил. Як для порталів, тільки з цифрами. Треба просто знайти правильну точку рівноваги.
Вони сиділи під своїм деревом, двоє підлітків, що жили неймовірним подвійним життям. Одне зі школою, друзями, батьками і домашніми завданнями. Інше де вони були Хранителями незліченних світів. І, дивлячись на спокійне золоте сяйво в дуплі, вони розуміли, що обидва ці життя, такі різні, були їхніми. І вони б не проміняли їх ні на що інше. Це і був їхній власний, ідеальний баланс.

Вони сиділи під деревом, занурившись у підручники і тиху розмову, коли тонкий, ледь чутний звук порушив вечірній спокій. Це був дитячий плач тихий, розгублений, сповнений самотності. Вони одночасно підняли голови і побачили маленьку постать, що невпевнено зайшла в коло світла від ліхтаря. Це була дівчинка років шести, з двома смішними косичками, що стирчали врізнобіч, і великими, наляканими очима, повними сліз. Вона міцно притискала до себе старого, пошарпаного плюшевого ведмедика з одним відірваним вухом.
— Я... я загубилася — схлипнула вона, побачивши їх і зупинившись.
Максим одразу ж підвівся, його інстинкт захисника спрацював миттєво.

— Гей, все гаразд. Не плач. Ти де живеш? Ми допоможемо тобі знайти дорогу.
— Я не знаю... — дівчинка заплакала ще дужче, її маленькі плечі здригалися. — Ми щойно переїхали... Я побігла за таким гарним синім метеликом, а потім... усі будинки стали однаковими і страшними.
Софія теж підійшла до неї, але її погляд був прикутий не до дівчинки, а до дерева за її спиною. Вона відчула, як золота нитка, що відповідала за їхній власний світ, ледь помітно, але виразно затремтіла. І тоді вона побачила це. Дупло, яке до цього було видимим лише для неї та Максима, почало м'яко, ледь помітно світитися теплим, золотим світлом, видимим для всіх. Сяйво було ніжним, лагідним і вабливим, наче світло нічника в темній дитячій кімнаті. Дерево запрошувало її.
— Ой... — прошепотіла дівчинка, помітивши світло крізь сльози. Її плач стих, змінившись тихим подивом. Вона зробила несміливий крок до дерева, зачарована.
— Софіє... — тихо промовив Максим, і в його голосі звучало одне-єдине запитання, на яке вони обоє вже знали відповідь.
Софія знала, що він мав на увазі. Це була перша. Перша душа, яку дерево обрало після них. Вона відчула це по нитці, це була не просто загублена дитина. Це було серце, готове до пригод, сповнене цікавості, що була сильнішою за страх.
Вона опустилася навколішки перед дівчинкою, щоб бути з нею на одному рівні, і її рухи були плавними і заспокійливими.
— Як тебе звати? — м'яко запитала вона.
— Ліля — відповіла дівчинка, не відриваючи погляду від сяючого дупла.
— Лілю — почала Софія, і її голос був спокійним і впевненим, як у досвідченого провідника. — Ми допоможемо тобі знайти дорогу додому. Обіцяю. Але... шлях буде трохи незвичайним. Можливо, навіть чарівним. Ти не боїшся пригод?
Ліля перевела свій великий, допитливий погляд з дерева на Софію. В її очах, ще вологих від сліз, спалахнула яскрава іскра цікавості. Вона подивилася на свого старого ведмедика, ніби питаючи його поради, а потім знову на Софію і рішуче похитала головою.