Глава 18: Новий початок

Золоте сяйво дерева омивало їх, даруючи відчуття спокою і завершеності. Вони стояли в тихому, оновленому парку, який тепер здавався їм справжнім центром усього всесвіту. Максим відірвав руку від теплого стовбура і подивився на темне, знайоме дупло — вхід, що назавжди змінив їхнє життя.
— То що тепер? — тихо запитав він. Його голос був серйозним, майже дорослим — Ми повинні закрити його, так? Назавжди. Щоб ніхто більше не... не загубився, як ми. Щоб ніхто не втратив свій дім.
В його словах звучав відгомін їхньої власної втрати, гіркий і реальний. Ідея запечатати цей небезпечний шлях, щоб уберегти інших від подібної долі, здавалася логічною, правильною, навіть милосердною. Але Софія, дивлячись на дупло, повільно похитала головою.
— Ні — м'яко відповіла вона — Якби ми це зробили, ми б нічим не відрізнялися від Викрадачів. Вони теж хотіли все замкнути заради безпеки. Але безпека це не завжди життя. Іноді це просто в'язниця. Ми не можемо позбавити інших шансу, яким скористалися самі.
— Але ж ми не можемо просто залишити його відкритим! — заперечив Максим, і в його голосі з'явився страх — А якщо сюди зайде хтось злий? Або просто дурний, як ми?
— Ми не були дурними, — заперечила Софія, і в її голосі прозвучала ніжна, але тверда нота. — Ми були дітьми, яким потрібна була пригода. І ми її отримали. Це було небезпечно, але це зробило нас... нами.
Вона знову поклала долоню на стовбур, але цього разу не для того, щоб відчути, а щоб віддати наказ, як Хранитель. Вона звернулася до дерева, до серця світів, не словами, а чистою, сформованою думкою, передаючи йому своє перше і найважливіше рішення.
— Портал залишиться — прошепотіла вона, ніби даючи урочисту обіцянку — Але він більше не буде просто відкритими дверима. Він стане вартовим.
Вона поділилася з деревом своїм баченням. Вхід більше не буде сліпою, байдужою дірою в реальності. Тепер він буде відчувати.
— Ти впускатимеш лише тих, хто дійсно цього потребує — передавала вона свою думку дереву, відчуваючи, як воно приймає її волю — Ти відкриєшся для загубленої душі, що шукає дім, якого в неї ніколи не було. Ти відкриєшся для серця, готового до справжніх пригод, а не до простої, пустої цікавості. Для тих, хто шукає не втечу, а мету.
На їхніх очах темна, моторошна порожнеча всередині дупла почала змінюватися. Вона заповнилася м'яким, золотистим світлом, що повільно клубочилося, наче живий, дихаючий туман. Воно не сліпило, а вабило, обіцяючи дива, але водночас у ньому відчувалася глибока, древня мудрість і пильність. Це більше не був просто вхід. Це був поріг, що мав власну волю.
— А для інших? — запитав Максим, зачарований цим тихим, величним видовищем — Для тих, хто прийде зі злом чи з нудьги?
— Для них — відповіла Софія, і її голос став твердим, як камінь — Це буде просто дупло в старому дереві. Вони зазирнуть усередину, побачать лише темряву і трухляву деревину, і підуть далі, не зрозумівши, повз яке диво пройшли.
Вона прибрала руку. Роботу було зроблено. Дерево саме буде вирішувати, кого впускати. Воно стало не просто порталом, а першим випробуванням, фільтром, що відділяє зерна від полови.
— Воно... чекає — промовив Максим, дивлячись на сяюче дупло — Але воно й... спостерігає.
— Так — погодилася Софія, і легка посмішка торкнулася її губ — Шлях тепер відкритий. Але тільки для тих, хто його гідний.

Коли все було вирішено, вони востаннє подивилися на сяюче, живе дупло, а потім, міцно тримаючись за руки, зробили крок назад, залишаючи магію за спиною і повертаючись у свій звичайний світ.
Вони вийшли з-за широкого стовбура старого дерева. Вечір. М'яке, жовте світло ліхтарів освітлювало доріжки парку. На одну коротку, щасливу мить здалося, що нічого не змінилося, що вони просто гралися в хованки і зараз побіжать додому, де на них чекає гаряча вечеря і, можливо, легка догана за те, що затрималися.
— Ми повернулися — прошепотів Максим, і в його голосі звучало неймовірне полегшення. — Справді повернулися.
Але потім вони почали помічати деталі. Повітря було прохолодним, свіжим, з тим особливим, трохи гіркуватим запахом вогкого листя, який буває лише восени. Під їхніми ногами лежав товстий, різнокольоровий, вологий килим з опалого листя, що м'яко шарудів при кожному кроці. Коли вони входили в дупло, дерева ще були пишно-зеленими, а повітря — теплим і густим, як буває наприкінці літа.
— Софіє... — почав Максим, його голос втратив усі радісні нотки. — Подивися на дерева.
Вона підняла голову. Голі, чорні, наче вени, гілки тягнулися до темно-синього, холодного неба. Листя, що ще залишалося на них, було жовтим, багряним, коричневим. Воно повільно кружляло у світлі ліхтарів, беззвучно опадаючи на землю.
Це був не той самий вечір.
— Минуло... багато часу — тихо сказала Софія, і її серце стиснулося від нового, холодного, неприємного усвідомлення — Не п'ятдесят років, як у Кімнаті з годинниками. Але...
Вона не договорила. Їм не потрібно було слів, щоб зрозуміти. Минули тижні. Можливо, місяці. Їхня коротка, але така неймовірно насичена подорож світами тут, у їхньому рідному світі, розтягнулася на цілий сезон. Літо скінчилося. Настала осінь.
— Нас... шукали — промовив Максим, і радість повернення остаточно згасла, змінившись хвилею гострої тривоги — Наші батьки... Вони, мабуть, збожеволіли від хвилювання.
Софія яскраво, болісно уявила обличчя своїх батьків, потім батьків Максима. Спочатку легке занепокоєння, що переросло в паніку. Потім нескінченні дзвінки, пошуки, поліція, волонтери з ліхтариками, що прочісують цей самий парк... А потім тихий, безмежний, сірий відчай. Їх оплакували. Вона була впевнена в цьому. І тепер їхнє повернення буде дивом, але дивом, яке принесе не лише радість, а й безліч запитань, на які вони ніколи не зможуть відповісти правду.
— Що ми їм скажемо? — запитав Максим, дивлячись на подругу широко розкритими, наляканими очима дитини, яка раптом згадала про реальний світ — Що ми були в інших світах? Що ти тепер... Хранитель Дерева? Вони ж викличуть лікарів.
— Ми скажемо, що заблукали — твердо відповіла Софія, беручи на себе відповідальність, хоча сама тремтіла зсередини — Що жили в лісі. Щось таке. Ми щось придумаємо.
Вони стояли посеред осіннього парку, двоє дітей, що повернулися з неймовірної подорожі. Вони врятували незліченну кількість світів, перемогли безжальних ворогів і знайшли своє справжнє призначення. Але тут, удома, вони були просто двома зниклими дітьми, які завдали своїм родинам невимовного болю.
Це була їхня ціна. Не така страшна, як вічна самотність чи втрата душі, але цілком реальна, земна і дуже гірка. Вони повернулися, але вже ніколи не зможуть повернутися до того безтурботного життя, яке залишили за порогом дупла того далекого літнього вечора. Вони несли в собі таємницю, яка назавжди відділяла їх від решти світу. І це був їхній власний, особистий, маленький світ, замкнений назавжди.