Частина 6: Фінал. Глава 17: Дерево на межі.

Золотий портал у зруйнованій кімнаті м'яко пульсував, наче серце, запрошуючи їх. Софія взяла Максима за руку, її дотик був твердим і впевненим. Вони, не вагаючись, ступили вперед. Цього разу їх не огорнула сліпуча біла порожнеча. Натомість вони відчули під ногами знайому, трохи вологу землю і вдихнули свіже, прохолодне повітря, напоєне запахом мокрого листя та озону після дощу. Вони стояли у своєму парку, біля підніжжя старого, велетенського дерева.
Але вони були не самі. Три темні постаті Викрадачів часу стояли в тіні, їхні форми здавалися менш щільними, наче дим, що от-от розвіється під поривом вітру. Вони не нападали. Вони просто дивилися, не на дітей, а на дерево, що височіло над ними.
— Новий порядок... — пролунав рівний голос постаті в масці, і в ньому вперше не було ані зверхності, ані загрози, лише глибокий, майже науковий подив — Не стерильність. Не хаос. А... баланс. Гармонія. Непередбачувано.
— Наша робота... можливо, була неповною — додав вікторіанець, і його голос, що раніше складався з десятків голосів, тепер звучав тихіше, майже як один, втомлений голос — Ми бачили лише хворобу. Ми не врахували можливість імунітету.
Вони мовчки подивилися на Софію, і в їхніх невидимих очах читалися не поразка, а складна, мовчазна переоцінка. Вони не були переможені в бою. Вони стали свідками народження чогось, що виходило за межі їхньої жорстокої, бінарної логіки. Без жодного слова, без погроз чи обіцянок, вони просто відступили в найглибші тіні й беззвучно розчинилися, залишивши по собі лише відчуття спокою і ледь вловимий запах озону.
— Вони пішли — прошепотів Максим, все ще міцно тримаючи руку Софії, наче боявся, що вона теж зникне. — Просто пішли.
— Вони зрозуміли — тихо відповіла Софія, не відриваючи погляду від дерева — Їхній шлях не єдиний. Можливо, вони вирушили шукати інші відповіді.
І тоді вони по-справжньому його побачили. Дерево, яке раніше було майже чорним, з потрісканою, мертвою корою, що нагадувала холодний, вивітрений камінь, тепер було іншим. Воно світилося зсередини м'яким, теплим, живим золотим світлом. Це світло пульсувало в повільному, спокійному ритмі, схожому на глибоке дихання, розганяючи вічірню темряву і наповнюючи парк відчуттям миру та безпеки. Його кора, раніше холодна і мертва, тепер виглядала як кора старого, але здорового дуба, тепла і жива на дотик. На гілках, що здавалися сухими і мертвими, почали набухати маленькі зелені бруньки, обіцяючи нове листя.
Софія підійшла і обережно поклала долоню на стовбур. Вона очікувала відчути знайомий холод каменю, але натомість її руку огорнуло лагідне, заспокійливе тепло. Вона відчула не просто дерево, а цілу нескінченну мережу життя, що простягалася від нього. Вона відчула кожен світ, кожен портал, але тепер це був не хаотичний, тривожний гул, а гармонійний, тихий, величний хор.
— Воно... живе — промовив Максим, підходячи до неї і теж несміливо торкаючись стовбура — По-справжньому живе. Я відчуваю... тепло.
— Ми зцілили його — сказала Софія, і в її голосі була суміш глибокої втоми і священного благоговіння — Або... воно зцілило нас.
Вони стояли, притулившись до теплого, сяючого стовбура, і відчували, як їхній власний біль, страх і відчай від втрати дому повільно відступають, розчиняючись у цьому золотому світлі. Вони втратили свій дім, свою кімнату, своє минуле. Але тут, біля підніжжя зціленого Дерева, вони знайшли щось набагато більше. Вони знайшли своє місце. І свою справжню мету.

Коли їхні долоні лежали на теплій, живій корі, світ навколо них не зник, але на нього наклалося щось інше, як подвійна експозиція на фотографії. Це було не видіння, що затьмарювало реальність, а нове, глибше сприйняття самої реальності. Вони бачили і парк, і те, що було за ним.
— Софіє... ти це бачиш? — прошепотів Максим, не відриваючи руки від стовбура. Його очі були широко розплющені, але дивився він не на дерева і лавки парку, а кудись углиб, крізь саму матерію.
— Бачу — відповіла вона, і її голос був сповнений тихого, священного благоговіння — Це... воно справжнє. Таким воно було завжди, просто ми не могли цього бачити. наші очі не були готові.
Перед їхнім внутрішнім зором дерево перестало бути просто деревом. Воно перетворилося на гігантське, сліпуче, сяюче серце. Вони бачили, як у його ядрі, глибоко під землею, повільно і велично пульсує сфера з розплавленого золотого світла. І з кожним ударом цього серця від нього розходилися м'які, теплі хвилі, що пронизували все навколо. Це був ритм, що задавав тон усьому існуванню, тихий і могутній, як дихання сплячого гіганта.
— Воно б'ється — видихнув Максим — Як живе.
— Воно і є живе — підтвердила Софія, відчуваючи цей ритм усім своїм єством — Це серце всіх світів. І подивися...
З кожним ударом цього космічного серця від нього, наче промені сонця, розходилися нескінченні золоті нитки світла. Вони тягнулися вгору, крізь гілки, вниз, крізь коріння, і далі, крізь простір і час, утворюючи неймовірну, сліпучу, нескінченну мережу. Кожна нитка вела до дверей. Вони бачили перехрестя не як фізичне місце, а як безмежний концептуальний простір, заповнений мільярдами, трильйонами дверей усіх мислимих форм і розмірів. І кожна з цих дверей була з'єднана з деревом-серцем цією пульсуючою золотою ниткою.
Деякі нитки були яскравими, товстими і сильними, і за дверима, до яких вони вели, відчувалося буяння життя, радості та енергії. Інші були тонкими, як павутинка, ледь помітними, і світи за ними здавалися слабкими, хворими або зануреними в глибоку меланхолію. А деякі нитки були темними, майже обірваними, сірими і млявими, це були світи, які Викрадачі "законсервували", або ті, що перебували на межі остаточного зникнення.
— Це... кровоносна система — вражено промовив Максим — Дерево живить їх усіх. Воно посилає їм... життя.
— Так — погодилася Софія, відчуваючи істину в його словах, наче знала це завжди — Його здоров'я залежить від балансу. Коли один світ страждає, нитка слабшає, і це ранить дерево. Коли зв'язки стають занадто хаотичними, нитки сплутуються в гарячі, хворобливі вузли, і дерево хворіє. Викрадачі хотіли просто ампутувати хворі частини, не розуміючи, що це лише послабить серце ще більше і змусить його страждати.
Вони дивилися, зачаровані цією грандіозною, живою картою мультивсесвіту. Вони бачили, як їхні власні дії, гармонізація порталу в їхньому домі зміцнили не лише одну нитку, а й поширили хвилі зцілення на сусідні, змушуючи їх світитися трохи яскравіше.
— Наше завдання... — почала Софія, нарешті усвідомлюючи всю велич і нескінченну відповідальність їхньої нової ролі — Не зачиняти двері. І не відчиняти їх навстіж. А дбати про нитки. Зміцнювати слабких. Заспокоювати занадто буйних. Розплутувати вузли. Підтримувати баланс.
Вони більше не були просто дітьми, що загубилися в небезпечній подорожі. Вони були хранителями серця світів, і перед ними лежала нескінченна, тонка, делікатна робота, не подорож із кінцем, а вічне, дбайливе служіння. І, дивлячись на цю золоту мережу, вони вперше відчули, що це не тягар, а неймовірний привілей. Бути садівниками нескінченності.