Глава 16: Виборювання долі

— Дурні діти — просичав змішаний голос Викрадача з хромованою рукою, і в цьому шипінні чулася втома тисячоліть — Ви обрали хаос. Що ж, пориньте в нього з головою.
Протистояння почалося не з вибуху чи удару. Воно почалося з тихого, моторошного гулу що, здавалося йшов від самих атомів кімнати, змушуючи пломби в зубах вібрувати. Це не була фізична бійка; це була війна за саму тканину реальності, і діти були в її епіцентрі.
Викрадачі часу, діючи як єдиний, безжальний, злагоджений механізм, почали свою роботу. Постать у масці підняла руку, і простір почав підкорятися її волі, наче глина в руках гончара. Стіни кімнати пішли хвилями, наче шовкова тканина на сильному вітрі. Підлога нахилилася під неможливим, запаморочливим кутом, і розкидані книги та уламки меблів беззвучно поповзли до тріщини в стелі, зникаючи в ній, ніби їх засмоктував невидимий пилосос. Дверний проріз, що вів у білу порожнечу дерева, їхній єдиний шлях до відступу, почав мерехтіти і стискатися "згортаючись" сам у себе, наче аркуш паперу, що його кинули у вогонь.
— Вони запечатують нас! — крикнув Максим, ледве втримуючи рівновагу на хиткій підлозі, що намагалася скинути його. — Треба щось робити!
Софія заплющила очі, відключаючись від візуального божевілля, що загрожувало її звести з розуму. Вона згадала своє видіння, не жахливі картини, а саме відчуття. Відчуття глибокої, інтуїтивної єдності з тими символами на останніх дверях. Вона згадала, як її доросла версія не просто штовхала двері, а "наказувала" їм своєю волею. Вона зосередила всю свою силу, всю свою тугу за втраченим і відчай не на боротьбі, а на зв'язку.
— Вони не просто двері... — прошепотіла вона сама до себе, і її слова були молитвою — Вони шлях. Вони пам'ятають кожен крок.
І в цей момент щось змінилося. Символи на дверях їхньої зруйнованої кімнати, ті самі, що були на останніх дверях, ледь помітно спалахнули теплим, бурштиновим світлом, що розлилося по кімнаті, наче мед. Стиснення порталу різко припинилося. Він затремтів, опираючись тиску, і тримався, хоч і з останніх сил.
— Що це? — просичала постать у вікторіанському сюртуку, і в його голосі вперше прослизнуло щось схоже на здивування. — Вона чинить опір. Це нелогічно. Дитина не може керувати переходами. Це вимагає абсолютної точності.
— Вона не керує! — раптом вигукнув Максим. Його охопило раптове, шалене осяяння. Він згадав Світ навиворіт, де логіка була ворогом, а божевілля ключем до виживання — Вона "просить"! А ви тільки наказуєте!
Він подивився на Викрадачів, на їхню холодну, бездоганну, математичну впевненість. І зрозумів, у чому їхня слабкість. Вони були рабами логіки.
— Ви не можете закрити те, що вже закрите! — крикнув він, вкладаючи в слова всю абсурдність, яку міг уявити. — Ця кімната спогад! Як можна запечатати спогад?! Це все одно, що намагатися зловити вчорашній день у банку!
Його слова, позбавлені будь-якої фізичної логіки, вдарили по Викрадачах, як потужна звукова хвиля. Їхній спільний контроль на мить похитнувся. Монотонний гул змінив тональність, став менш стабільним, задеренчав. Хвилі на стінах на мить застигли, перетворившись на кам'яні складки.
— Дурниці! — прогримів змішаний голос, але в ньому вже не було колишньої непохитної впевненості. — Простір це матерія! Ми надаємо йому форми!
— А якщо форма це порожнеча?! — не вгавав Максим, відчуваючи приплив адреналіну — Ви надаєте форму нічому! Ви боретеся з привидом! З ідеєю про дім!
Софія відчула цю миттєву слабкість у хватці ворогів. Вона відкрила очі й подивилася на брата з безмежною вдячністю. Поки він атакував їхню логіку абсурдом, вона зміцнювала свій зв'язок із порталом, вливаючи в нього не силу, а чисті, нерозбавлені емоції: надію, страх, любов до цього зруйнованого дому, відчай. Портал, що до цього був лише дірою в просторі, почав відповідати. Він стабілізувався, і його краї засяяли тим самим м'яким, упертим бурштиновим світлом, що й символи на дверях.
Кімната перетворилася на поле битви двох протилежних ідеологій: холодного, мертвого, математичного порядку Викрадачів і живого, емоційного, нелогічного хаосу, який захищали діти. Це був напружений, хиткий глухий кут. Ваги коливалися, і ніхто не знав, чия воля виявиться сильнішою і розтрощить іншу.
Протистояння волі тривало, і кімната стогнала під тиском двох протилежних, незримих сил. Викрадачі часу, зрозумівши, що грубою силою портал не закрити, а логіка дає збій, змінили тактику. Вони вирішили зламати не простір, а дух.
— Ти бачиш, дівчинко? — пролунав рівний, позбавлений емоцій голос постаті в масці. Вона простягнула руку, і стіни кімнати розчинилися, перетворившись на панорамні вікна в божевілля — Ось твій вибір. Вибір, який ти вже бачила, чи не так, Мандрівнице?»
З одного боку Софія побачила те, що пропонували Викрадачі: нескінченні, впорядковані, але мертві світи, що вишикувалися, як експонати в музеї. Кожен у своїй ідеальній, стабільній клітці. Білий ліс, назавжди застиглий у беззвучній тиші, без єдиного подиху вітру. Місто, де всі сплять, навіки занурене в ідеальний, непорушний сон. Їхній власний дім, навічно законсервований у моменті руйнування. Це була стерильна, холодна, бездоганна безпека моргу.
— Це порядок — вів далі голос, і його монотонність гіпнотизувала — Це порятунок від болю. Ти можеш завершити це прямо зараз. Допоможи нам запечатати все. Жодного хаосу. Жодного болю. Жодного ризику. Вічний спокій.
Потім образ різко змінився. З іншого боку на них хлинув неконтрольований, огидний жах. Світи, що врізалися один в одного, породжуючи кошмарних монстрів із плоті й металу. Час, що йшов у зворотному напрямку, змушуючи живих кричати, розпадаючись на порох. Це був той самий хаос, який вона бачила у видіннях Викрадачів раніше, але тепер він був у тисячу разів яскравішим і страшнішим.
— Або це — підсумувала постать. — Залиш все як є, і цей рак пожере всіх. Твій дім, твоїх друзів, кожен світ, який ти бачила і полюбила. Вибирай, Срібляста Мандрівнице. Закрити всі двері, як того хочемо ми? Чи приректи всіх на нескінченну агонію?»
Софія затремтіла. Це був той самий вибір, що стояв перед її дорослою версією. Закрити. Запечатати. Врятувати ціною магії, ціною зв'язку, ціною свободи. На мить вона майже піддалася. Біль від втрати власного дому був таким гострим, таким реальним, що ідея стерильної, нехай і мертвої, безпеки здавалася спокусливою. Краще тиша, ніж вічний крик.
— Софіє, не слухай їх! — крикнув Максим, його голос був якорем у цьому штормі божевілля. — Це брехня! Це не може бути єдиним вибором! Вони обманюють!
Його слова, сповнені сліпої, але такої щирої, непохитної віри, щось у ній збурили. Вона знову подивилася на два жахливі варіанти, що висіли перед нею, як картини в галереї. І згадала. Вона згадала не жах свого видіння, а погляд дорослої себе. Погляд, сповнений не лише самотності, а й... нескінченного жалю. Жалю про те, що довелося зробити такий вибір.
— А що, як вона помилялася? — промайнула в голові Софії єретична, але визвольна думка — Що, як навіть вона, доросла, мудра і сильна, не побачила всього? Що, як вона теж повірила в цю брехню?
Вона згадала не світи, що руйнуються, а їхню суть. Спів дерев у Білому лісі. Тепло двох сонць у пустелі. Тиху, сповнену гідності меланхолію сплячого міста. Це були не просто місця. Це були живі, дихаючі організми. А Дерево... Дерево було не просто мережею доріг. Воно було їхньою спільною кровоносною системою.
І раптом вона зрозуміла. Це було так просто і так складно водночас.
— Ви обидва неправі — тихо, але твердо промовила вона. Її голос змусив замовкнути навіть Викрадачів, а жахливі видіння затремтіли. — І ви, і навіть... я в майбутньому.
Вона підняла голову, і в її очах спалахнуло щось нове, не просто опір, а глибоке, непохитне розуміння.
— Ви бачите хворобу і пропонуєте вбити пацієнта. Або дозволити йому померти в агонії. Але є й третій шлях. Лікувати.
— Лікувати? — у змішаному голосі пролунала відверта, зневажлива насмішка — Неможливо лікувати ентропію! Це закон всесвіту!
— Це не ентропія! — заперечила Софія, і її голос набирав сили з кожним словом. — Дерево не помирає. Воно хворе, тому що втратило свого садівника. Йому не потрібен кат чи могильник. Йому потрібен той, хто буде не зрізати гілки, а доглядати за ними. Хто буде направляти ріст, а не зупиняти його. Хто буде підтримувати баланс, а не вбивати все живе заради стерильності.
Це був шлях, якого не бачили Викрадачі у своїй фанатичній гонитві за порядком. Це був шлях, якого, можливо, не побачила навіть її доросла версія, зламана тягарем відповідальності і самотності. Це був третій шлях. Не вибір між двома жахливими варіантами, а створення нового.
І в ту мить, коли вона це усвідомила, бурштинове світло, що йшло від порталу, вибухнуло. Воно стало яскравішим, теплішим, і почало повільно, але невпинно відтісняти холодний, мертвий, сірий контроль Викрадачів часу, змушуючи їх відступити на крок.