Глава 15: Викрадачі часу

Відчай дітей, що застиг у пилюці зруйнованої кімнати, був раптово порушений. Повітря за їхніми спинами, у дверному прорізі, що вів до білої порожнечі, згустилося і замерехтіло, наче розпечене полуденне марево. З цього мерехтіння беззвучно виступили три постаті. Вони не були схожі ні на кого, кого діти бачили раніше. Їхні тіла, здавалося, були зіткані з уламків різних епох і світів.
Перший, що стояв попереду, мав руку з полірованого хрому, яка тихо гуділа, а в його очах спалахували й гасли крихітні цифрові індикатори. Другий, праворуч від нього, був одягнений у пишний, але пошарпаний одяг вікторіанської епохи, і його обличчя було блідим і втомленим, наче він не спав століттями. Обличчя третьої постаті, що стояла трохи позаду, було приховане за маскою з гладкого, білого каменю без жодних рис, що робило її присутність особливо моторошною.
— А ось і вони. Загублені діти — промовив той, що з хромованою рукою. Його голос був дивною, тривожною мішаниною з десятків різних голосів — старих і молодих, чоловічих і жіночих, що лунали одночасно, накладаючись один на одного — Дивляться на те, що втратили. Яка трагічна і непотрібна сцена.
— Непотрібна? — вигукнув Максим, різко обертаючись до них. Сльози на його щоках змішалися з брудом, а в кулаках застигла безсила лють — Це наш дім! Наше життя! Хто ви такі?
— Ми ті, хто прибирає — відповіла постать у масці. Її голос, на відміну від першого, був абсолютно рівним і позбавленим емоцій, наче говорила машина — Ми викрадачі часу. І ми щойно врятували цей світ від нього самого.
— Врятували? — з гіркою іронією перепитала Софія, підводячись на ноги. Вона відчувала, як тремтить її тіло, але змусила себе стояти прямо — Ви називаєте "це" порятунком? Ви все знищили!
— Знищення це лише питання перспективи — втрутився третій, одягнений у вікторіанський сюртук. Він поправив свій потертий циліндр і з ледь помітною зневагою оглянув руїни.

— Цей світ був нестабільним. Аномалією. Він розростався, створюючи небезпечні парадокси, що загрожували іншим, більш важливим часовим лініям. Ми відрізали його від хаосу. Ми стабілізували його. Те, що ви бачите, це лише побічний ефект. Невелика цена за вічний спокій і порядок у мультивсесвіті.
— Порядок? — прошепотів Максим — Тут більше нічого немає. Немає нікого.
— Саме так — підтвердила маска. — Порядок, це відсутність змін. Відсутність болю. Відсутність вибору. Ми подарували цьому світу вічність. Він більше ніколи не страждатиме, бо його історія завершена.
Фігура з хромованою рукою зробила крок уперед, і її механічні пальці стиснулися в кулак.

— Ви, діти, не мали тут бути. Ваша присутність це теж аномалія. Ви подорожуєте через Дерево, сіючи хаос. Але тепер ваша подорож добігла кінця. Як і історія цього світу.

Викрадач у масці простягнув свою безлику долоню вперед, і повітря перед дітьми знову затремтіло, спотворюючи руїни. Замість їхньої зруйнованої кімнати вони побачили жахливе, панорамне видіння. Це був не просто образ, а відчуття, їхні розуми занурилися в безумство. Вони побачили світи, що стикалися один з одним, як краплі олії на воді, але з нескінченно більшою жорстокістю. Ліс, де дерева кричали людськими голосами, проростав крізь місто зі скла, і кожен крик розколював хмарочоси, що сипалися на землю кришталевим дощем. Пустеля з чорного піску поглинала океан, і вода перетворювалася на шиплячий, отруйний пар, що вбивав усе живе. Вони чули симфонію агонії, мільярди життів, що згасали в одну мить, коли їхні реальності розривалися на частини.
— Ось що таке Дерево, коли його не контролювати — пролунав змішаний, багатошаровий голос фігури з хромованою рукою — Нескінченне поширення, нескінченні зіткнення. Ентропія в її найчистішому вигляді. Смерть усього сущого. Ми бачили це на власні очі. Ми теж колись були мандрівниками, як ви. Ми теж вірили в диво нескінченних світів.
— Але ми побачили правду — підхопив вікторіанець, його голос був тихим, але твердим, як сталь — Щоб врятувати сад, іноді доводиться не просто зрізати хворі гілки, а випалювати цілі ділянки, уражені хворобою. Ми не руйнуємо світи. Ми їх консервуємо. Замикаємо їх у стабільному, застиглому стані, відрізаючи від решти. Так, іноді це призводить до часових стрибків, які стирають їхню історію. Іноді вони в'януть і розсипаються на порох, як той, з якого ви щойно прийшли. Але це милосердя. Це краще, ніж нескінченна, безглузда агонія хаосу.
Софія дивилася на них, і її серце стиснулося від жахливого, паралізуючого впізнавання. Їхня логіка була холодною, жорстокою, нелюдською, але в ній була своя страшна, незаперечна правота. Це була та сама логіка, що змусила її майбутню версію, Сріблясту Мандрівницю, зачинити останні двері, щоб урятувати те, що залишилося. Але в очах цих істот не було того болю чи жалю, який вона бачила в очах Мандрівниці. Лише холодна, фанатична, непохитна впевненість у власній правоті. Вони були не рятівниками, а катами, що закохалися у свою сокиру.
— Ви просто боїтеся — тихо промовила вона, і слова здивували навіть її саму — Ви побачили хаос і злякалися. Ви вирішили, що краще вбити все, ніж дозволити йому жити і змінюватися.
Фігура в масці ледь помітно схилила голову.

— Страх це емоція. Ми вищі за емоції. Ми необхідність.

— Ти, дівчинко — сказала постать у масці, і хоча в неї не було очей, Софія відчула на собі її пильний, пронизливий погляд. Вона вказала на Софію своєю гладкою, безформною рукою. — Ти особлива. Ти ключ. Аномалія всередині аномалії. Ти можеш стати однією з нас. Ти вже бачила, що потрібно зробити. У глибині душі ти знаєш ціну порядку.
— Приєднуйся до нас — запропонував вікторіанець, і в його втомленому голосі з'явилися майже благальні нотки — Ти бачила майбутнє. Ти знаєш, до чого призводять нескінченні шляхи. Допоможи нам у нашій великій роботі. Разом ми принесемо справжній, тривалий мир у цей безладний всесвіт. Ти будеш не руйнівницею, а рятівницею. Архітектором тиші.
Софія подивилася на їхні чудернацькі, зібрані з уламків постаті, потім на зруйновану кімнату, що була колись її домом, на розпач і непокору в очах Максима. Вона згадала погляд свого майбутнього "я", Сріблястої Мандрівниці, погляд, сповнений нескінченної самотності та жалю, але не холодної, байдужої жорстокості, як у цих істот. Мандрівниця зробила жахливий вибір, але вона страждала через нього. Ці ж упивалися своєю правотою.
— Ні — твердо і голосно сказала вона, і це слово пролунало в мертвій тиші, як удар дзвону. — Ви не рятуєте. Ви вбиваєте. Ви вбиваєте надію, вибір, саме життя. Є інший шлях. Завжди є.
— Іншого шляху немає — відрізав голос із десятків голосів, і в ньому зазвучало роздратування. — Є лише хаос і наш порядок. І якщо ти не з нами, то ти частина хаосу. Перешкода, яку потрібно усунути.
Викрадач у масці підняв руку, і єдиний вихід, дверний проріз, що вів у білу порожнечу Дерева — почав тремтіти і розсипатися на порох, так само, як і той вмираючий світ, з якого вони прийшли. Біле світло згасало, замінюючись непроглядною темрявою.
— Тоді ми просто відріжемо ще одну хвору гілку — промовила постать без емоцій. — Разом із вами. Цей маленький кишеньковий вимір стане вашою могилою. Тихою. Вічною. Впорядкованою.
Вони почали повільно, невблаганно наступати. Хромована рука загуділа голосніше, вікторіанець ледь помітно посміхнувся кутиком губ, а маска, здавалося, поглинала все світло навколо. Діти зрозуміли, що опинилися в пастці. Вони були замкнені у своєму мертвому домі, відрізані від Дерева, віч-на-віч із тими, хто вважав себе богами, що вершать долі мільярдів світів. І щойно вони винесли їм свій вирок.