Частина 5: Вирішення. Глава 14: Останній світ

Щойно вони ступили за поріг, їх огорнула сліпуча, всепоглинаюча білизна. Це був не просто білий колір, а його абсолютна, оглушлива сутність. Вони стояли посеред нескінченного простору, де не було ні підлоги, ні стелі, ні стін, лише безмежна, молочна порожнеча. Повітря було розрідженим і нерухомим, позбавленим будь-яких запахів чи звуків.
— Де ми? — прошепотів Максим, його голос здавався неприродно гучним у цій мертвій тиші. Він інстинктивно простягнув руку і схопив долоню Софії, ніби боявся, що її поглине ця білизна.
— Я... я не знаю, — відповіла Софія, її очі розширилися від подиву і тривоги — Це не схоже на інші світи. Тут... нічого немає.
Але вона помилялася. Це була не просто порожнеча. Це був світ, що помирав. Вони відчули це в тому, як простір ледь помітно вібрував, і в тому, як від нього повільно, наче пилок з квітки, відділялися мікроскопічні білі частинки, що розчинялися в ніщо. Це був світ на останньому подиху, що розсипався на порох.
Раптом біла завіса перед ними затремтіла, і крізь неї, наче примарне кіно, почали проступати образи. Ось на мить з'явився Білий ліс, його дерева простягали до них свої гілки, а потім розтанули. Ось промайнув Дім у пустелі, самотній і величний, перш ніж розсипатися на піщинки. А ось місто, де всі сплять, його вулиці були так само тихі, як і цей світ. Це були відлуння їхньої подорожі, останні спогади вмираючої реальності.
— Вони всі тут — прошепотіла Софія, стискаючи руку Максима — Усі світи, які ми бачили. Ніби... ніби цей світ пам'ятає їх.
— Або прощається з ними — похмуро додав Максим.
Вони мовчки стояли, зачаровані цим трагічним видовищем. І саме тоді, коли черговий примарний образ розтанув, вони побачили їх. Прямо перед собою, метрів за двадцять, у білій порожнечі стояли одні-єдині двері.
Вони були зроблені з темного, майже чорного дерева, прикрашені химерним різьбленням із переплетених гілок та зірок. Вони виглядали до болю, до жаху знайомими.
— Ні... — видихнула Софія, впізнаючи їх.
Це були ті самі двері з її видіння. Останні двері. Ті, які їй одного дня доведеться зачинити назавжди. Вони стояли тут, у серці світу, що вмирав, чекаючи на неї. І тепер вона знала, що її подорож добігає кінця.

Вони повільно, майже не дихаючи, рушили до дверей. Кожен крок у білій порожнечі здавався важким і гучним, ніби вони йшли по сцені перед невидимою аудиторією. Двері ставали все ближчими, і їхні темні, різьблені візерунки ставали чіткішими. Це були ті самі гілки, ті самі зірки з видіння Софії. Але було щось ще. Прямо в центрі дверей, на рівні їхніх очей, було щось вигравірувано.
— Стій — ледь чутно промовив Максим, примружившись. — Там... там щось написано.
Вони підійшли впритул. Літери були витонченими, але глибокими, ніби врізаними в дерево розпеченим залізом. Вони складали одне-єдине, просте, але неймовірно потужне слово.
ДІМ
Слово пронизало їх, як електричний струм. Дім. Після всіх цих світів, після всіх небезпек і див, це слово було як ковток свіжого повітря, як промінь сонця в темряві.
— Дім? — у голосі Софії пролунала недовіра, змішана з відчайдушною, тремтячою надією — Максиме, ти це бачиш? Це не може бути...
— Бачу — відповів він, і його голос, зазвичай такий впевнений, здригнувся — Може, це... кінець? Може, це і є вихід?
На одну солодку, запаморочливу мить вони дозволили собі повірити. Вони забули про видіння Софії, про її страшну долю. Вони бачили лише це слово, цю обіцянку. В їхній уяві постала знайома кімната: розкидані іграшки, книжкові полиці, тепле світло настільної лампи, запах пирогів, що долинав із кухні. Звичайне, безпечне, щасливе життя, яке вони залишили так давно.
— Це має бути воно — твердо сказала Софія, більше переконуючи себе, ніж свого друга — Це наша нагорода. Ми пройшли через усе, і тепер ми можемо повернутися.
Надія, оманлива і солодка, затопила їх. Вона була настільки сильною, що затьмарила всі страхи. З останньою, спільною мрією про повернення, вони подивилися одне на одного, і в їхніх очах спалахнула рішучість.
Максим простягнув руку і взявся за важку, холодну ручку. Софія поклала свою долоню поверх його. Разом, вклавши в цей рух усю свою тугу за домом, вони потягнули двері на себе. Вони відчинилися беззвучно, відкриваючи за собою не темряву, а м'яке, знайоме світло.

Двері відчинилися беззвучно, і в обличчя їм вдарило знайоме, м'яке світло. Це був не просто простір, це була та сама кімната, де вони провели стільки часу разом. На одну солодку, сліпучу мить серце Софії злетіло до небес. Вона впізнала все: шпалери з маленькими зірочками, що вони колись рахували перед сном; розташування ліжок; старий дерев'яний стіл біля вікна.
— Ми... ми тут, Максиме! — вигукнула вона, і в її голосі задзвеніли сльози радості — Ми зробили це! Ми повернулися!
Він ступив усередину слідом за нею, і його обличчя осяяла невіряча посмішка.

— Я не вірю... невже це правда?
Але посмішка повільно згасла, коли їхні очі звикли до напівтемряви. Радість змінилася здивуванням, а потім, наростаючим жахом. Кімната була знайомою, але водночас абсолютно чужою. Товстий, сірий шар пилу, наче саван, вкривав кожну поверхню. Повітря було затхлим, пахло тліном і старим папером.
— Що... що тут сталося? — прошепотів Максим, проводячи пальцем по столу і залишаючи на ньому глибоку борозну в пилюці — Чому все таке... старе?
Ліжка були на місці, але ковдри перетворилися на лахміття, що розсипалося від найменшого дотику. Книжкова полиця, яку колись змайстрував батько Софії, звалилася, і книги з пожовклими, крихкими сторінками були розкидані по підлозі. Величезна тріщина, схожа на чорну блискавку, перетинала стелю.
— Може, просто... нікого довго не було? — невпевнено припустила Софія, але її голос тремтів.
Вона зробила крок і її нога зачепила стос паперів. Це були старі, пожовклі газети. Вона нахилилася і підняла верхню. Папір був крихким і ледь не розсипався в її руках. Вона прочитала заголовок, щось про місцеві новини, що вже не мали жодного значення. А потім її погляд впав на дату.
Вона застигла. Світ навколо неї зупинився.
— Максиме... — видихнула вона, і її голос був ледь чутним — Подивися...
Він опустився навколішки поруч із нею. Його очі знайшли рядок із датою. Числа впилися в його свідомість, наче розпечені цвяхи. Це був рік, що наступав через п'ятдесят років після того дня, коли вони увійшли в дупло старого дерева.
— Ні. Це помилка. Це не може бути... — гарячково прошепотів він, хапаючи іншу газету. Та сама дата. Ще одну. Те ж саме.
З останнім, жахливим усвідомленням вони підняли очі до вікна. Їхній двір. Старий дуб, на якому вони так любили гойдатися, зник. На його місці стояла нова, незнайома будівля зі скла і бетону. Вулиця виглядала інакше, нею їздили дивні, безшумні автомобілі. Пейзаж був знайомим, але зміненим до невпізнання невблаганним плином часу.
І тоді вони зрозуміли. Це була не просто зруйнована кімната. Це був зруйнований час. Їхній час. Їхні родини, друзі, все їхнє життя, все залишилося там, у минулому, яке тепер було недосяжним.
Вони запізнилися. Назавжди.
Двері з написом "ДІМ" за їхніми спинами тепер здавалися найжорстокішим жартом у всесвіті. Вони стояли посеред руїн свого дитинства, двоє маленьких привидів у світі, який колись був їхнім, але тепер належав іншим. І ніколи вже не буде їхнім знову.