Глава 13: Таємниця Софії

Світ навколо Софії на мить здригнувся, втративши чіткість контурів, а потім знову застиг, але вже в іншій, моторошно знайомій формі. Вона опинилася у велетенській залі, де стеля губилася у темряві, а стіни, здавалося, були виткані з самого туману. М'яке, розсіяне світло, схоже на місячне сяйво, просочувалося крізь простір, не маючи видимого джерела. Повітря було густим, нерухомим і важким, насиченим запахом озону після грози, вікового пилу та ледь вловимим ароматом зів'ялих квітів. Тиша стояла така глибока, що Софія чула стукіт власного серця, що відлунював у її скронях.
Прямо перед нею, домінуючи над усім простором, височіли величезні, масивні двері. Вони були зроблені з темного, майже чорного дерева, поверхня якого нагадувала застиглу лаву. Химерне різьблення вкривало їх від краю до краю: переплетені гілки, що утворювали складні лабіринти, зірки з гострими, як уламки скла, променями, і невідомі символи, що пульсували ледь помітним внутрішнім світлом. Це були останні двері, фінальний поріг її подорожі.
Але щось було не так. Щось фундаментально змінилося. Софія опустила погляд на свої руки, що лежали на холодній поверхні дверей. Це не були руки дівчинки. Шкіра, колись гладка і ніжна, тепер була сухою, вкритою мереживом дрібних зморшок, як на старому пергаменті. Під тонкою шкірою проступали сині ріки вен. Тремтячою рукою вона торкнулася свого волосся і відчула жорсткі, неслухняні пасма. Серед її звичного каштанового кольору пробивалися товсті, сріблясті нитки сивини, холодні на дотик.
Вона відступила на крок і подивилася на своє відображення на відполірованій до дзеркального блиску поверхні дверей. Звідти на неї дивилася доросла жінка, років сорока, з обличчям, на якому закарбувалися сліди довгого й важкого шляху. Очі, її власні очі, були втомленими, оточеними темними колами, але в їхній глибині горіла та сама непохитна рішучість. На її плечах лежав знайомий сріблястий плащ, але він втратив свій блиск, потьмянів і здавався неймовірно важким, ніби увібрав у себе пил незліченних доріг і гіркоту незліченних втрат.
Вага століть, про які вона лише читала в книгах, тепер лягла на її власні плечі, змушуючи їх нити. Це було не просто видіння, а живий, відчутний уламок її власного майбутнього, що прорвався крізь нестабільну тканину часу. Вона відчула примарний біль у попереку, втому в кожній кістці, і холодну порожнечу в душі від втрат, яких вона ще не зазнала, але які вже отруїли її майбутнє "я". І все ж, у погляді дорослої Софії читалася незламна, загартована в незліченних випробуваннях воля дійти до кінця, чого б це не коштувало.
Видіння розсипалося на тисячу уламків так само раптово, як і з'явилося. Софія знову стояла у своїй звичній реальності, важко дихаючи, з долонями, що вп'ялися в рукави. Але світ вже ніколи не буде для неї таким, як раніше. Вона несла в собі нове, тривожне знання. Знання про ціну, яку їй, можливо, доведеться заплатити за свою подорож. І тінь дорослої, втомленої жінки в сріблястому плащі тепер назавжди йтиме за нею.

Видіння поглинуло її, ставши настільки реальним, що юна Софія відчула пил віків на язиці. Перед нею, спиною до неї, стояла її майбутня версія. Кожен її рух був сповнений невимовної втоми. Доросла Софія поклала долоні на темну поверхню велетенських дверей, і юна Софія відчула фантомний холод дерева на власних руках.
— Пробачте мені — прошепотіла доросла жінка, і її голос, хоч і тихий, пролунав у свідомості дівчинки, наче грім. Це був шепіт, адресований незліченним світам, які вона збиралася замкнути.
З глибоким, тремтячим зітханням, що несло в собі скорботу тисячі цивілізацій, вона почала штовхати. Двері піддавалися неохоче, з низьким, протестуючим стогоном, що вібрував у кістках. Це був звук розриву, звук прощання. У щілині, що невблаганно звужувалася, промайнули останні, яскраві спалахи: місто з кришталевими шпилями, де в небі літали сріблясті кораблі; ліс, де дерева співали колискову загубленій дитині; пустеля з багряного піску, де кочівники вітали два сонця. Потім, з оглушливим, фінальним "стуком", що вдарив у саму душу, двері зачинилися. Світло символів на дереві згасло. Настала абсолютна, гнітюча тиша.
Доросла Софія, з плечима, що згиналися під невидимим тягарем її вибору, повільно обернулася. Її обличчя було маскою спокою, але очі... в них була безодня. Вона подивилася прямо на своє юне "я", що стояло, заціпенівши, посеред зали.
— Тепер ти бачиш? — її голос був рівним, але в ньому бриніла нескінченна самотність. — Це ціна. Ціна за їхній спокій, за їхнє існування. Хаос пожер би їх усіх, якби цей прохід залишився відкритим.
Вона зробила крок уперед, і її сріблястий плащ беззвучно ковзнув по підлозі.
— Вони будуть жити, не знаючи про інші світи, не знаючи про небезпеку. А ми... ми будемо пам'ятати. Це наш тягар.
Юна Софія хотіла закричати, запитати, чи немає іншого шляху, але не могла вимовити ані звуку. Вона лише дивилася в очі свого майбутнього, відчуваючи, як її власне серце покривається кригою.
— Наша самотність їхній порятунок — продовжила доросла Софія, і в кутиках її втомлених очей зібралися сльози, які ніколи не впадуть.

— Ти мусиш бути сильною. Набагато сильнішою, ніж я була на твоєму місці. Ти мусиш нести цю тишу в собі й не зламатися.
Це почуття, ця космічна самотність, прорвалася крізь межі видіння і затопила свідомість дівчинки. Крижаний холод просочився в її кістки. Тягар відповідальності ліг на її маленькі плечі не як майбутня можливість, а як теперішня, нищівна реальність. Вона відчула примарну вагу плаща, відлуння того фінального стуку і нескінченну тишу, що настала після нього.
— Невже... це єдиний вихід? — промайнула думка в її голові, сповнена дитячого відчаю.
Але доросла Софія лише сумно посміхнулася, ніби почула її. Посмішка була сповнена такої гіркоти, що дівчинка мимоволі відступила на крок. Видіння почало танути, і останнім, що вона побачила, були очі Сріблястої Мандрівниці, в яких назавжди оселилася вічність і самотність.