Глава 12: Дзеркальний Максим

Шок від побаченого вдарив, наче крижана хвиля, паралізуючи тіло й думки. Сторінки книги, розгорнутої перед ними, були не просто текстом, вони були вироком. Кожне слово, кожна літера пророкувала їм жахливий кінець, і від цього знання повітря застигло в легенях.
— Це все... кінець — видихнув Максим, опускаючи плечі. Його погляд був прикутий до сторінки, де їхні імена були вписані в розповідь про поразку.

— Ми програли, Софіє. Ми були лише маріонетками в цій історії. Нас від самого початку вели до цієї пастки.— Він був готовий здатися, переконаний, що будь-який опір лише відтягне неминуче. Його очі сповнилися безнадією.
Але Софія, попри крижаний жах, що сковував її серце, відчула, як усередині зароджується іскра протесту. Вона подивилася на зломленого друга, на книгу, що насміхалася з них, і відмовилася вірити. Це не могло бути кінцем. Їхня воля, їхні почуття, їхній шлях усе це не могло бути лише чужим сценарієм.
— Ні — її голос пролунав тихо, але твердо.

Переборовши власний страх, вона зробила крок уперед. Її рука рвучко схопила Компас Намірів, що досі висів на шиї Максима. Холодний метал обпік шкіру.
Цього разу її бажання було іншим. Не "дім". Не "безпека". Вона потребувала чогось більшого, чогось, що могло б розбити кайдани цієї фальшивої реальності.
Вона притиснула компас до грудей і зашепотіла, вкладаючи в слова всю свою рішучість: "Я хочу знати правду. Покажи нам того, хто написав цю книгу. Того, хто вкрав наші життя і перетворив їх на історію. Покажи нам злодія. Покажи нам справжнє відображення мого друга!"
Її останні слова пролунали, як виклик. У відповідь Компас Намірів спалахнув сліпучим, майже нестерпним світлом. Стрілка, що досі безцільно оберталася, завмерла і з різким клацанням вказала вгору, на найвищу полицю нескінченної бібліотеки. Там, серед тисяч однакових томів, самотньо стояла одна-єдина книга в палітурці з чорної, як ніч, шкіри. Вона ніби поглинала світло, чекаючи, коли її знайдуть.

Двійник не кидався з обвинуваченнями, не погрожував. Його поява була тихою, майже буденною, що робило її ще більш тривожною. Він повільно підійшов до дитячої гойдалки, що самотньо поскрипувала на вітрі, і сів поруч із Максимом. Його рухи були точною копією рухів Максима, але в них відчувалася втома, якої не було в самого хлопця.
— Ти пам'ятаєш, як ми впали в дупло? — раптом запитав він, дивлячись кудись уперед, на іржаву гірку.

Його голос був голосом Максима, але глибшим, ніби луна, що долетіла з далекого минулого. — А я пам'ятаю. Тільки в моїх спогадах я впав один. І це було дуже, дуже давно. Задовго до того, як з'явилася Софія. Задовго до того, як з'явився... ти.
Максим мовчав, відчуваючи, як по спині пробігає холодок.
— А ти... — двійник повернув до нього обличчя, і в його очах Максим побачив нескінченну самотність. — Ти пам'ятаєш обличчя своєї мами? Не просто як розмиту картинку. Спробуй згадати. Чітко. Кожну риску. Її посмішку.
Слова пролунали, як удар. Максим заплющив очі, намагаючись викликати в пам'яті найдорожчий образ. Але що більше він напружувався, то сильніше обличчя матері розпливалося, перетворюючись на мозаїку з кольорів і почуттів, без жодної чіткої деталі. Паніка почала підійматися з глибини душі. Він не міг згадати.
— Світи заповнюють порожнечу — тихо, майже співчутливо, продовжив двійник, ніби читаючи його думки. — Коли хтось губиться, Дерево створює для нього відлуння, щоб він не був самотнім. Воно дає йому спогади, друзів, мету. Усе, щоб порожнеча не з'їла його зсередини.
Він зустрівся поглядом з Максимом, і в цьому погляді була вся гіркота правди.
— То як думаєш, хто з нас справжній? Той, хто пам'ятає лише самотність і падіння, чи той, хто боїться зазирнути у власну пам'ять, бо знає, що нічого там не знайде?

— Не шукай відповідей, Максиме — промовив двійник, і його голос уже здавався далеким. — Ти не знайдеш їх у книгах чи світах. Відповідь... у тому, що ти обереш далі.
Він підвівся з гойдалки, і на його обличчі з'явилася сумна, всезнаюча посмішка. Це була посмішка того, хто давно прийняв свою долю і знайшов у ній дивний спокій. Він не зникав раптово. Його постать почала повільно танути, розчиняючись у вечірньому повітрі, наче дим від згаслої свічки. Спочатку зникли чіткі контури, потім кольори зблякли, і ось уже на його місці залишилися лише прозорі коливання повітря, що за мить зникли й вони.
Максим залишився один. Тиша, що запанувала на дитячому майданчику, тиснула на вуха, посилюючи скрип гойдалки, на якій він сидів. Кожен звук, кожен подих вітру здавався тепер брехнею.
Він був вражений до самої глибини душі. Слова двійника, наче кислота, роз'їдали фундамент його особистості. Він судорожно почав перебирати в голові спогади: ось він з мамою їсть морозиво, ось вони з татом запускають повітряного змія, ось він уперше зустрічає Софію... Але тепер усі ці картинки здавалися чужими, імплантованими, наче кадри з фільму, який він колись бачив, але в якому не брав участі.
Хто він?
Питання зависло в повітрі, позбавлене відповіді. Він більше не був упевнений ні у своєму минулому, яке розсипалося на порох, ні у своїх спогадах, що виявилися фальшивкою. Він не знав, хто він такий. Чи був він справжнім хлопчиком, що загубився, чи лише відлунням, створеним, щоб інший, справжній Максим, не був таким самотнім у своїй нескінченній подорожі?
Світ навколо нього втратив чіткість. Гойдалка, гірка, пісочниця — усе здавалося крихкою декорацією, готовою розпастися будь-якої миті. І посеред цього хиткого світу сидів хлопчик, який утратив не дім, а самого себе.