Глава 10: Ті, що чекають

Після жаху світу-навиворіт і моторошних одкровень щоденника, вони прагнули одного спокою. Навіть не безпеки, а просто тиші. Софія, заплющивши очі, стиснула в долоні Компас Намірів і вклала в нього це просте, але відчайдушне бажання:

— Тихе місце. Будь ласка, просто тихе місце.
Мерехтлива лінія на компасі здригнулася і вказала на заварені двері, що вели з балкона. Коли Максим, ні на що не сподіваючись, торкнувся їх, метал під його пальцями став м'яким, як тканина, і розчинився, відкриваючи прохід.
Вони ступили крізь нього і опинилися не в кімнаті, а на бруківці старої вулиці. Дверний отвір за їхніми спинами зник, перетворившись на глуху стіну цегляного будинку.
Перше, що вони відчули це дощ. Не злива, не мряка, а нескінченний, холодний, монотонний дощ, що падав з вічно сірого неба. Його краплі стікали по стінах похмурих, однакових будинків, збиралися в калюжі на розбитій бруківці і, здавалося, змивали з цього міста останні фарби. Повітря було густим, вологим і просякнутим дивним запахом сумішшю мокрого каменю, прілого листя і чогось невловимого, схожого на глибоку, застарілу тугу.
— Ну, ти просила тихе місце — пробурмотів Максим, щільніше загортаючись у свою куртку, яка вже почала промокати.— Ось воно.
Вулиці були абсолютно порожніми. Жодної машини, жодного перехожого, жодного звуку, крім невпинного стукоту крапель. Але ця порожнеча була оманливою.
— На нас дивляться — прошепотіла Софія, мимоволі притискаючись до Максима.
Він озирнувся. — Тут нікого немає.
— Ні. Подивися у вікна — наполягала вона.
Максим підняв голову. І побачив. У темних, брудних прямокутниках вікон, наче в театральних ложах, стояли нерухомі силуети. На першому поверсі, на третьому, на горищі, майже в кожному вікні виднілася темна людська постать. Вони не рухалися, не подавали жодних ознак життя. Просто стояли і дивилися на дощ, на порожню вулицю, на двох дітей, що промокали до нитки. Неможливо було розрізнити їхні обличчя чи одяг, лише контури, застиглі в позі вічного очікування.
Від їхньої присутності по шкірі бігли мурашки. Це було гірше за будь-яку погоню. Це було спостереження. Байдуже, нескінченне, всепроникне.
І діти відчули це. Почуття, що висіло в повітрі, почало проникати і в них. Це була туга. Не просто смуток, а глибока, всепоглинаюча туга за чимось втраченим. Здавалося, кожен силует у вікні чекає на когось, хто ніколи не повернеться, на лист, який ніколи не прийде, на сонце, яке ніколи не зійде. І тепер Максим і Софія, стоячи посеред цієї вулиці, теж почали відчувати цю безнадійну тугу за своїм домом, за своїм світом, який, можливо, вже зник назавжди.

Вони йшли по вулиці, намагаючись не дивитися на вікна, але відчуття тисячі невидимих поглядів свердлило спину. Туга, що висіла в повітрі, ставала майже нестерпною. Вона просочувалася крізь мокрий одяг, проникала в думки, змушуючи згадувати дім, сонячні дні, сміх друзів усе, що було втрачено.
— Я... я не можу тут довго перебувати — пробурмотіла Софія, її голос був тихим і пригніченим. — Це місце висмоктує всі сили.
— Треба знайти вихід — погодився Максим, хоча й сам відчував, як апатія сковує його волю.
Раптом рипнули двері одного з будинків. Звук був оглушливим у цій монотонній симфонії дощу. Двері повільно відчинилися, і з темного отвору почали виходити постаті.
Це були ті самі силуети, що стояли у вікнах. Але зблизька вони були ще жахливішими. Вони були схожі на людей, одягнені в сірий, безформний одяг, але в них не було облич. На тому місці, де мали бути очі, ніс і рот, була лише гладка, натягнута шкіра, без жодної риси, без жодного отвору.
Вони не йшли, а повільно, майже нечутно ковзали по мокрій бруківці. Одна, дві, п'ять, десять... Вони виходили з будинку і мовчки, без жодного жесту, починали оточувати дітей. Вони не виявляли агресії, але їхня методичність і повна відсутність емоцій лякали більше за будь-який крик.
— Максиме, що їм потрібно? — панічно прошепотіла Софія, задкуючи, поки не вперлася спиною в Максима.
Вони опинилися в центрі живого кола з безликих істот. Істоти зупинилися та просто стояли, схиливши голови, наче до чогось прислухаючись.
І тут сталося щось дивне. Велика крапля дощу, зірвавшись з неба, влучила в гладку поверхню "обличчя" однієї з істот. І в тому місці, де вона розтеклася, на одну коротку мить, наче зображення на воді, проступили риси обличчя. Очі, повні туги. Злегка вигнуті брови. Шрам на щоці.
Це було обличчя Максима.
Він заціпенів від жаху. Інша крапля влучила в іншу істоту і знову його відображення, сповнене болю і відчаю. Ще одна, і ще. Скоро всі істоти, що їх оточували, дивилися на нього його ж власними очима, що з'являлися і зникали під холодними краплями дощу.
— Вони... вони відображають тебе — ледве вимовила Софія, дивлячись на цей кошмар.

— Твою тугу за домом. Вони харчуються нею.
Максим зрозумів. Це були "Ті, що чекають". Порожні оболонки, що наповнювалися емоціями тих, хто потрапляв у їхнє місто. Вони не були злими. Вони були нескінченно самотніми. І зараз вони показували йому його власний відчай.
Це усвідомлення було страшним, але водночас і дало йому сили. Він не хотів стати одним з них, застиглим силуетом у вікні.
— Треба йти — твердо сказав він, беручи Софію за руку. — Не дивись на них. Просто йди вперед.
Він зробив крок, потім ще один. Безликі істоти не намагалися його зупинити. Вони лише мовчки розступилися, даючи їм дорогу, і продовжували дивитися на нього його ж власними очима, що зникали під дощем. Кожен крок геть від них був неймовірним зусиллям волі, боротьбою з апатією, що намагалася прикувати його до цієї вулиці назавжди.

Вони йшли крізь мовчазний, розступаючийся натовп. Кожен крок вимагав неймовірних зусиль, наче вони брели проти сильної течії. Туга, що висіла в повітрі, намагалася вкоренитися в їхніх серцях, змусити зупинитися і приєднатися до вічного очікування.
І тут вони почули голос.
Це був не крик і не розмова. Це був тисячоголосий, монотонний шепіт, що йшов від кожної безликої істоти одночасно. Він не мав інтонації, не мав емоцій, але його слова врізалися у свідомість, як уламки скла. І звертався він лише до Максима.
"Ти обіцяв повернутися."
Максим зупинився, як укопаний. Софія потягнула його за руку, але він не рухався.
"Чому ти покинув нас?"
Шепіт проникав у самі кістки. Істоти, що стояли найближче, повільно, наче уві сні, почали простягати до нього свої руки. Це не був загрозливий жест. Це було благання.

— Не чіпайте його! — крикнула Софія, намагаючись затулити його собою.
Але одна з істот торкнулася його плеча. Її дотик не був ні холодним, ні теплим. Він був порожнім. І в цю мить свідомість Максима вибухнула.
Це не були його спогади. Але вони відчувалися як його власні.
...Спалах. Він стоїть на центральній площі цього ж міста. Але зараз тут світить сонце, а на обличчях істот, що його оточують, радість і надія. Він вищий за них, сильніший. Він їхній творець чи захисник. Він піднімає руку і каже слова, які тепер лунають у його голові його ж власним, але чужим голосом: "Я повернуся. Я знайду ліки для Дерева, і дощ припиниться назавжди. Обіцяю."...
...Інший спалах. Він сміється разом з ними, вчить їх будувати будинки, показує, як малювати. Вони — його діти, його творіння. Він відчуває до них безмежну любов і відповідальність...
...Останній, найстрашніший спалах. Він тікає. Він біжить по тій самій вулиці, але тепер за його спиною — не любов, а розпачливі крики. Він залишає їх. Він зрадив їх. Почуття провини — задушливе, всепоглинаюче, нестерпне — накриває його з головою...
Максим закричав і відсахнувся, вириваючись з-під дотику. Він упав на коліна, тримаючись за голову. Це не він! Він ніколи тут не був! Він нічого не обіцяв! Але провина, жахлива, липка провина, відчувалася як його власна. Це були спогади того, хто йшов попереду. Мандрівника зі щоденника. Його Тіні.
— Максиме, що з тобою? Дивись на мене! — Софія трясла його за плечі.
Він підняв на неї очі, повні жаху і нерозуміння. — Я... я покинув їх, Софіє. Я їх зрадив.
— Це не ти! Це не твої спогади! — кричала вона, намагаючись достукатися до нього крізь туман чужої провини. —Це пастка цього місця! Компас!
Вона дістала Компас Намірів. — Думай! Вихід! Просто вихід звідси! Не думай про них!
Максим зціпив зуби, намагаючись відігнати шепіт і чужі спогади. Він зосередився на обличчі Софії, на сріблястому блиску компаса.