Глава 9: Світ навиворіт

Софія тримала в руках сріблястий компас. Його поверхня, що нагадувала перламутр, ледь світилася в мертвому світлі лабіринту.
— Що будемо робити? — запитав Максим, його голос лунав у цій тиші надто голосно. — Що нам шукати? Вихід?
— Мандрівниця попереджала — замислено відповіла Софія, не зводячи очей з компаса. —Чим сильніше бажання, тим небезпечніший шлях. Давай не будемо просити одразу "дім". Давай попросимо щось просте. Наприклад... двері. Просто двері, які виведуть нас звідси.
Максим кивнув. Це здавалося розумним.
Софія заплющила очі, міцно стискаючи компас. Вона уявила собі звичайні дерев'яні двері, трохи рипучі, з простою ручкою. Вона вклала в цю думку всю свою надію. Коли вона розплющила очі, на перламутровій поверхні компаса з'явилася тонка, мерехтлива лінія світла. Вона вказувала прямо на суцільну кам'яну стіну між двома колонами, нічим не відмінну від тисяч інших.
Вони підійшли до стіни. Максим з недовірою простягнув руку і торкнувся холодного каменю. Його пальці пройшли крізь нього, наче крізь густий туман. Переглянувшись, вони зробили крок у невідомість.
Перехід був миттєвим і брутальним.
В одну мить вони стояли на рівній підлозі, в іншу летіли вбік з шаленою швидкістю. Їх з усієї сили вдарило об скляну поверхню, яка тепер стала для них "підлогою". Вони опинилися на стіні гігантського хмарочоса, що висів у порожнечі.
— Тримайся! — крикнув Максим, намагаючись вчепитися за металеву раму вікна.
— Мій шлунок... він ніби хоче вистрибнути — простогнала Софія, розпластавшись на склі, що йшло кудись униз і вгору на кілометри.
Це був світ-навиворіт. Будинки тут не стояли, а висіли в просторі під неймовірними кутами. Повз них пропливали дивні, схожі на риб, літаючі апарати. Але найгіршим було те, що сама реальність цього місця була їхнім ворогом.
З водостічної труби, що йшла вздовж стіни, вгору, проти всяких законів фізики, текла бурхлива ріка брудної води. Вона вирувала і пінилася, намагаючись змити їх зі стіни, втопити в потоці, що спрямовувався в небо. Їм довелося повзти, міцно чіпляючись за виступи, щоб подолати цю перешкоду.
Раптом вони почули пронизливий свист. Повз них пронісся потік повітря. Максим відчув різкий біль на щоці. Він торкнувся її на пальцях залишилася кров. Повітря тут було наповнене невидимими, гострими, як уламки скла, частинками. Вони бачили, як потік, що пролетів повз, буквально пошматував край рукава Софії.
— Ховайся! — крикнула вона. Вони притиснулися до стіни, поки небезпечний вітер не вщух.
І тут стався новий жах. Світ здригнувся, і гравітація знову змінила напрямок. Тепер "низ" був у небі. Їх відірвало від стіни, і вони почали падати вгору, до моторошного, жовто-сірого вируючого неба.
— Я не можу! — закричала Софія, ледве встигнувши вчепитися за карниз.
Максим бовтався поруч, тримаючись за її ногу. Їхні пальці ковзали.
— Компас! — крикнув він, перекрикуючи виття вітру. — Думай! Безпечне місце! Просто безпечне місце!
Софія, зціпивши зуби, зосередилася. Біль, страх, відчай вона вклала все це в одне бажання. "Безпека".
Мерехтлива лінія на компасі, який вона все ще стискала в руці, здригнулася і вказала вниз, на балкон, що знаходився кількома поверхами "нижче" (тобто, зараз він був над їхніми головами).
— Туди! Треба стрибати! — крикнула Софія.
Це було божевіллям. Але іншого вибору не було. Підгадавши момент, коли черговий порив вітру трохи підштовхнув їх у потрібному напрямку, вони відпустили руки. Кілька секунд вільного падіння вгору і вони з гуркотом приземлилися на тверду підлогу балкона. Гравітація знову на мить стабілізувалася, і тепер підлога була підлогою. Вони лежали, важко дихаючи, не в змозі поворухнутися, а світ навколо продовжував свій божевільний, смертельний танок.

Балкон був лише тимчасовою ілюзією безпеки. Невелика бетонна плита з тріщинами та іржавими поручнями. Внизу вирувало божевільне місто. Притиснувшись до стіни будівлі, вони намагалися віддихатися.
— Це місце... воно справді намагається нас вбити — прохрипів Максим, витираючи кров зі щоки тильною стороною долоні.
— Це не просто хаос — раптом сказала Софія. Її погляд був прикутий до запаморочливого пейзажу. — Дивись.
Вона вказала тремтячим пальцем на великий уламок покрученого металу, можливо, частину автомобіля, що плавав за кількасот метрів від них. Він повільно дрейфував угору, потім на мить завмирав, а потім стрімко падав униз, щоб його знову підхопила невидима сила і жбурнула вбік.
— Він робить одне й те саме. Знову і знову — прошепотіла вона. — Вгору, пауза, вниз, убік. Це патерн. Цикл.
Максим почав стежити за уламком. Вона мала рацію. У хаотичних, на перший погляд, зсувах гравітації був ритм, жахливий, але передбачуваний танок.
— І який цей цикл? П'ять хвилин? Десять?
— Менше. Можливо, три хвилини на повний оберт — замислилася Софія, її мозок гарячково працював. — Ми впали 'вгору' на цей балкон. Це означає, що приблизно за... дві хвилини... гравітація знову зміниться. Нам треба знайти звідси вихід, перш ніж це станеться.
Вони оглянули свою маленьку в'язницю. Двері, що вели в будівлю, були намертво заварені, метал деформувався і розплавився. Іншого шляху не було, окрім як стрибати назад, у смертельний балет міста. Але тут Максим щось помітив. У дальньому кутку балкона великий темний камінь, розміром з валізу, висів за кілька сантиметрів над підлогою. Він не торкався бетону, але був притиснутий до нього поточною гравітаційною силою. І під ним виднівся край чогось із темної, потертої шкіри. Сумка.
— Дивись — сказав він, вказуючи.
Вони обережно наблизилися. Це була стара, міцна на вигляд шкіряна сумка, яку міг би носити мандрівник або дослідник. Вона була намертво притиснута каменем, що висів у повітрі. Максим спробував штовхнути камінь, але той був нерухомий, наче приварений до самого повітря. Він навіть не міг просунути пальці під нього, щоб спробувати витягнути сумку.
— Марно — пробурчав він, відступаючи. — Застрягла намертво.
Софія дивилася то на камінь, то на уламок, що все ще виконував свій передбачуваний танок на відстані. І тут у її голові все склалося.
— Цикл, Максиме! Камінь не важкий, просто для нього "низ" зараз у цьому напрямку — Вона вказала на камінь. — Нам не треба його піднімати. Нам треба дочекатися моменту, коли "низ" буде десь іще.
Очі Максима розширилися від розуміння.