Частина 3: Небезпечні знахідки Глава 8: Срібляста Мандрівниця

Падіння в темряву було недовгим, але сповненим жаху. Вони летіли крізь порожнечу, і відчуття невагомості, що переслідувало їх у кімнаті з годинниками, змінилося різким, але м'яким поштовхом. Вони приземлилися на щось тверде і холодне.
Коли очі звикли до напівтемряви, діти зрозуміли, що потрапили у світ, не схожий на жоден з попередніх. Вони стояли на ідеально гладкій кам'яній підлозі, що тягнулася у всіх напрямках до самого горизонту. З цієї підлоги, наче дерева в прадавньому лісі, здіймалися вгору нескінченні кам'яні колони. Вони були неймовірно високими, їхні верхівки губилися в сірому, безхмарному небі, де не було ані сонця, ані місяця. Світло, тьмяне і розсіяне, здавалося, випромінювалося від самого каменю, створюючи світ без тіней і без кольорів.
Повітря було нерухомим і тихим. Єдиним звуком була луна від їхнього власного дихання, що розліталася між гігантськими стовпами. Це був світ-лабіринт, величний, холодний і абсолютно байдужий до їхньої присутності.
— Де ми? — прошепотіла Софія, її голос здався їй надто гучним у цій мертвій тиші.
Максим лише похитав головою, озираючись навколо. Відчуття безмежності й самотності тиснуло на них, змушуючи почуватися крихітними комахами у велетенському кам'яному саду.
І саме тоді, коли вони вже почали втрачати надію побачити тут хоч щось живе, вони помітили рух.
Між двома далекими колонами прослизнула якась постать. Вона не йшла. Вона ковзала над підлогою плавно, безшумно, наче привид або відображення у воді. На ній був довгий сріблястий плащ, що м'яко переливався навіть у цьому тьмяному світлі, наче був витканий з місячного проміння або рідкого металу. Глибокий каптур повністю приховував обличчя, створюючи на його місці пляму абсолютної темряви.
Постать рухалася з якоюсь нелюдською грацією, її плащ безшелесно струменів позаду. Вона не озиралася, її шлях здавався наперед визначеним. Вона була не просто гостем у цьому світі, вона була його невід'ємною частиною, його душею, його господинею.
Діти завмерли, ховаючись за найближчою колоною. Вони спостерігали, як жінка в сріблі, немов ріка, оминає перешкоди на своєму шляху. Це була Срібляста Мандрівниця, і її поява в цьому мертвому світі була водночас і дивом, і загрозою.

Вони стояли, сховавшись за масивною колоною, і дивилися, як срібляста постать безшумно віддаляється. Тиша лабіринту тиснула, і думка про те, що вони залишаться тут назавжди, ставала все більш реальною.
—Ми не можемо просто стояти тут — нарешті прошепотіла Софія, її голос тремтів. — Вона єдине живе, що ми бачили. Можливо, вона знає вихід.
— Або вона пастка — заперечив Максим, хоча в його голосі не було впевненості. — Цей світ не схожий на дружнє місце.
— Пастка це залишатися тут і чекати, поки ми перетворимося на камінь — рішуче сказала Софія. Вона визирнула з-за колони. — Я йду.
Максим вагався лише мить. Він кивнув.

— Добре. Але будь обережна.
Вони повільно вийшли зі свого укриття. Камінь під ногами був холодним.
— Пані! — гукнув Максим так голосно, як тільки міг. Його голос, посилений луною, розлетівся між колонами, наче кинутий камінь.
Фігура в сріблі зупинилася. Вона не обернулася, навіть не повернула голови. Просто завмерла на місці, її плащ м'яко осів навколо неї, наче рідкий метал, що застигає.
Діти обережно наблизилися. Коли вони були за кілька кроків, у їхніх головах пролунав голос. Він не був ні чоловічим, ні жіночим, він був схожий на шелест зірок або дзвін кришталю. Він звучав не у вухах, а безпосередньо у свідомості.
"Я знаю, хто ви."
Максим і Софія вражено перезирнулися.
"Ви діти з вмираючого стовбура. Ви заблукали в Часі."
— Хто ви? — запитала Софія, намагаючись, щоб її голос не тремтів.
"Я та, хто ходить між світами. Та, хто бачить, як вони народжуються і як помирають.
— Будь ласка, допоможіть нам — попросив Максим. — Ми хочемо повернутися додому.
Мандрівниця ледь помітно схилила голову.
"Шлях додому неможливо знайти, бо його більше не існує в тому вигляді, в якому ви його пам'ятаєте. Шлях додому можна лише створити заново."
— Що це означає? — не зрозуміла Софія.
"Дерево, яке ви називаєте домом, вмирає" — голос звучав безпристрасно, але в ньому відчувалася вага віків. "Його світи-листя в'януть і зникають один за одним. Кімната з годинниками була одним з таких світів. Цей лабіринт іншим. Ви тікаєте з однієї в'янучої гілки на іншу, але сам стовбур хворий."
Ці слова вразили їх сильніше за будь-яку небезпеку. Їхній дім, їхнє дерево, їхній портал усе це було на межі зникнення.

Діти мовчки перетравлювали почуте. Новина про хворобу Дерева була страшною. Це означало, що навіть якби вони знайшли шлях назад, повертатися, можливо, вже не було куди.
"Але навіть у вмираючого листка є шанс пустити новий корінь" — знову пролунав голос у їхніх головах, вириваючи їх із заціпеніння.
Срібляста Мандрівниця повільно повернулася до них. Каптур все ще приховував її обличчя, але тепер вони відчували на собі її погляд древній і всезнаючий. Вона простягнула руку з-під плаща. Це була витончена, бліда рука, що, здавалося, світилася зсередини. На її долоні лежав невеликий сріблястий компас. Він був гладким, без жодної подряпини, але всередині, під склом, не було ані стрілки, ані позначок сторін світу. Лише перламутрова, переливчаста поверхня.
"Це Компас Намірів" — пояснила вона. "Він не вказує на північ чи південь. Він вказує на те, що ви шукаєте найсильніше. На вашу мету."
Софія обережно взяла компас. Він був теплим і здавалося, ледь вібрував у її долоні.
— Але як він працює? — запитала вона.
"Думайте про те, що вам потрібно, і він покаже шлях. Але пам'ятайте" — голос Мандрівниці став суворішим — "чим сильніше і відчайдушніше ваше бажання, тим небезпечніший і коротший шлях він вам вкаже. Він не розрізняє добро і зло, лише силу наміру."
Максим дивився на загадковий пристрій.

— Ви сказали, що Дерево можна врятувати. Як?
"Знайдіть те, що було викрадене" — відповіла Мандрівниця, її постать почала мерехтіти, стаючи прозорою. "Знайдіть Серце Дерева. Лише воно може зцілити стовбур і відродити світи."
— Але хто його викрав? Де його шукати? — поспіхом запитав Максим, бачачи, що вона зникає.
"Шукайте того, хто ходить вашими шляхами, але завжди на крок попереду. Того, хто є вашим відображенням..."
Її останні слова пролунали вже ледь чутно. Постать Мандрівниці розпалася на мільярди сріблястих іскор, які закружляли в повітрі, наче мініатюрна галактика, а потім повільно розтанули, не залишивши по собі нічого, крім ледь відчутного запаху озону.
Діти залишилися самі посеред нескінченного лабіринту. Тиша знову стала оглушливою. Але тепер у них в руках був дивний артефакт і ще більш дивна мета. І попередження, що відлунювало в їхніх думках.