Частина 2: Світи за межою. Глава 7 Кімната з годинниками

Двері зачинилися за ними, відрізаючи їх від мовчазного жаху міста тіней. На мить вони опинилися в темряві, чуючи лише власне важке дихання. А потім пролунав звук. Тихий, розмірений "тік-так". До нього приєднався інший, швидший. Потім третій, четвертий, і за секунду простір вибухнув оглушливою, божевільною какофонією.
Вони стояли в величезній круглій кімнаті, стіни якої, від підлоги до стелі, були заставлені сотнями годинників. Масивні підлогові годинники, схожі на саркофаги, розгойдували свої маятники в різному темпі. Настінні годинники з зозулею безладно вистрілювали дерев'яними пташками, що кричали в дисонанс. Електронні табло блимали неіснуючим часом. Пісочні годинники на постаментах пересипали свій пісок, миттєво перевертаючись, щоб почати знову. Цокання, дзвони, гудіння і скрегіт зливалися в єдиний звуковий потік, що тиснув на вуха і свідомість.
— Що це за місце? — прокричала Софія, намагаючись перекричати шум.
Максим хотів відповісти, але застиг, дивлячись на свої руки.

— Софіє... подивися...
Він простягнув до неї долоні, і вона з жахом побачила, як на її очах шкіра Максима почала тоншати, вкриваючись сіткою глибоких зморшок. Суглоби пальців розпухли, а нігті пожовкли. Це були руки старої людини. Але за мить вони знову почали змінюватися, розгладжуватися, зменшуватися, поки не перетворилися на пухкі дитячі рученята.
Софія подивилася на свої руки і скрикнула. Той самий процес відбувався і з нею. Вона відчувала, як її шкіра то натягується і стає пружною, то обвисає, втрачаючи силу. Це було не просто видіння. Вона відчувала приплив юнацької енергії, що змінювався старечою втомою і дитячою безпорадністю. Час у цій кімнаті був нестабільним, він протікав крізь них, як вода крізь решето, змушуючи їхні тіла переживати десятки років за лічені секунди.
— Нам треба звідси вибратися! — прохрипів Максим голосом, що на мить здався йому чужим і старечим. — Негайно! Поки ми не... не розчинилися в часі.

Серед нескінченного, гіпнотичного цокання, що зливалося в єдиний, вібруючий гул, погляд Софії раптом вихопив щось, що порушувало монотонний порядок. У найтемнішому кутку кімнати, куди ледве доходило світло від годинників-світильників, майже ховаючись у тіні, стояв великий підлоговий годинник. Він був виготовлений з темного, майже чорного дерева, відполірованого до моторошного блиску, і його масивний маятник гойдався в ідеальному, зловісному унісоні з тисячами інших. Але щось у ньому було інакше, щось притягувало і водночас відштовхувало.
Максим, помітивши, куди дивиться подруга, підійшов ближче, і вони разом, затамувавши подих, почали роздивлятися його циферблат. Це було справжнє випробування для нервів. Замість звичних, заспокійливих цифр, там були вставлені дванадцять маленьких, ідеально круглих дзеркалець. У кожному з них, як у крихітному, викривленому вікні в інший світ, відбивалися їхні обличчя здивовані, напружені й уже трохи налякані. Дзеркала були холодними на дотик і, здавалося, висмоктували тепло з кінчиків пальців.
Але найстрашнішим був напис, вигравіюваний гострими, рішучими літерами просто під стрілками. Він був написаний витонченим, але безжальним, холодним шрифтом, кожна закарлючка якого, здавалося, насміхалася з них: "Час до вашого Зникнення".
Слово "Зникнення" пульсувало в їхній свідомості, заглушаючи навіть цокання годинників. Серця дітей завмерли, а потім шалено закалатали в грудях. Вони подивилися на стрілки. Велика, прикрашена філігранною срібною павутиною, невблаганно й беззвучно наближалася до дванадцятої години. Маленька вже завмерла на ній, наче кат, що чекає на сигнал. Їм залишалося не більше п'яти хвилин.
З кожним рухом секундної стрілки, з кожним гучним "тік-так", що тепер, здавалося, лунав прямо у них в голові, виділяючись із загального хору, їхні відображення в дзеркальцях ставали все більш прозорими. Це був повільний, жахливий процес розчинення. Спочатку зникли кольори, яскраво-руде волосся Максима стало попелясто-сірим, блакитні, як небо, очі Софії втратили свій відтінок, перетворившись на каламутні калюжки. Потім їхні фігури почали розмиватися по краях, наче акварельний малюнок, на який повільно капає вода.
— Ми... ми зникаємо! — панічно прошепотів Максим, дивлячись на свої напівпрозорі руки у дзеркалі. Він бачив крізь них візерунок на дерев'яному корпусі годинника.

— Софіє, треба щось робити!
Софія відчула, як крижаний, паралізуючий страх сковує її тіло. Вона спробувала відвести погляд від годинника, але не могла. Вони були замкнені в кімнаті, де сам час став їхнім ворогом, методично стираючи їх з полотна реальності.
Дві хвилини. Їхні відображення стали ледь помітними привидами, тремтячими й нестабільними. Вони вже не відкидали тіней у дзеркалах.
Одна хвилина. Вони бачили крізь себе стіну за годинником, візерунки на шпалерах, інші, байдужі до їхньої долі годинники. Їхні власні тіла відчувалися легкими, майже невагомими.
Десять секунд. Дев'ять. Вісім. Цокання стало оглушливим. Сім. Шість. П'ять. Максим схопив Софію за руку, але його пальці були холодними й ледь відчутними. Чотири. Три. Два. Один.
Північ. Стрілки зійшлися нагорі в смертельному обіймі. Пролунав один-єдиний, глибокий і протяжний удар дзвону, що прокотився по кімнаті, змусивши всі інші годинники на мить замовкнути. І в ту ж саму мить їхні відображення в дзеркальцях зникли повністю, залишивши після себе лише ідеально гладку, порожню поверхню.

Порожнеча в дзеркалах. Ця картина вдарила по них сильніше за будь-який фізичний удар. Відчуття нереальності, легкості у власних тілах стало майже нестерпним. Вони ще існують, але час вже виніс їм вирок, і вирок цей зникнення.
— Треба тікати! — голос Максима прозвучав глухо, наче крізь вату. Паніка, що досі сковувала їх, нарешті вибухнула дією.
Вони кинулися до дверей, через які увійшли, але ручка не піддавалася. Двері були наче влиті в стіну. Софія з розпачем забарабанила по темному дереву, але у відповідь була лише тиша, що тонула в нескінченному цоканні.
— Стіни! Може, є інший вихід! — крикнув Максим.
Вони розбіглися, гарячково обмацуючи кожен сантиметр стін, прикрашених сотнями годинників. Вони тиснули на маятники, крутили стрілки, стукали по циферблатах, але нічого не відбувалося. Годинники лише байдуже цокали, відмірюючи останні секунди їхнього існування. Їхні пальці проходили крізь стіни, залишаючи ледь помітний, мерехтливий слід.
Саме в цей момент, коли надія майже згасла, Максим завмер. Його погляд був прикутий до одного з сонячних годинників, розташованого на рівні його очей. Він був дивним гномон, стрижень, що мав відкидати тінь, був на місці, але тіні не було. Навіть у тьмяному світлі кімнати всі інші предмети мали хоч якусь тінь, але цей годинник був винятком. Він був аномалією в цьому царстві точного часу.
— Софіє, сюди! — покликав він, не відводячи очей від знахідки.
Не маючи часу на роздуми, підкоряючись відчайдушній інтуїції, Максим з усієї сили натиснув на центр сонячного годинника.
На мить нічого не сталося. А потім почувся тихий скрегіт каменю об камінь, і частина стіни поруч із годинником почала повільно від'їжджати вбік, відкриваючи вузький, абсолютно темний прохід. Звідти війнуло холодом і запахом пилу.
У ту ж секунду пролунав глибокий, фатальний удар великого підлогового годинника. Північ.
— Стрибай! — закричав Максим.
Не вагаючись ані секунди, вони кинулися в темряву проходу. Софія стрибнула першою, Максим слідом за нею, якраз у той момент, коли стіна за ними почала зачинятися. Останнє, що вони побачили, це як їхні власні, щойно цілком матеріальні тіла, на мить стали прозорими, як скло, перш ніж вони поринули в невідомість. Стіна з глухим стукотом стала на місце, і в кімнаті з годинниками знову запанував непорушний, байдужий порядок. Але дітей у ній вже не було.