Частина 2: Світи за межою. Глава 6 Місто, де всі сплять

Максим і Софія з радістю впізнали своє рідне місто, що розкинулося перед ними. Знайомі вулиці, будинки, навіть дитячий майданчик на розі все було на своїх місцях. Та початкова радість швидко змінилася наростаючою тривогою.
На вулицях панувала абсолютна, неприродна тиша. Не було чути звичного шуму міста: ні далекого гулу машин, ні дитячого сміху, ні навіть шелесту листя на деревах. Вітер, здавалося, завмер. Птахи не співали, а просто сиділи на гілках, наче застиглі статуетки.
— Тут… якось занадто тихо, тобі не здається? — першою порушила мовчанку Софія, її голос пролунав надто голосно в цій дзвінкій порожнечі.
— Здається — кивнув Максим, озираючись. — Наче хтось натиснув кнопку "пауза". Ходімо до мого будинку, може, там хоч хтось є.
Вони звернули на свою вулицю. Ось і будинок Максима двоповерховий, із червоної цегли, з улюбленими маминими квітами на підвіконні. Але щось було не так. Квіти виглядали пласкими, несправжніми, наче намальованими.
— Дивно — прошепотів Максим і підійшов до дверей.

Він узявся за ручку, але його пальці не відчули звичного холоду металу. Ручка була теплою і трохи липкою, наче зроблена з воску. Він смикнув. Двері не піддалися. Він смикнув сильніше, і раптом дверна ручка залишилася у нього в руці, а на її місці зяяла діра, що вела в суцільну, непроглядну темряву. Звідти не долинало жодного звуку.
— Що це таке? — злякано запитала Софія, відступаючи на крок.
Максим розтиснув долоню. Воскова ручка в його руці почала танути, перетворюючись на безформну масу. Це був не їхній світ. Це була пастка, майстерно замаскована під рідний дім. Почуття, що вони потрапили в пастку, переросло в крижаний жах.
Відійшовши від будинку-пастки, Максим і Софія рушили вглиб міста, сподіваючись знайти хоч якісь відповіді. Повітря було густим і нерухомим, а світло сонця дивним, жовтуватим і тьмяним, наче пробивалося крізь шар старого скла.
— Дивись! — раптом зупинилася Софія, показуючи рукою на вітрину магазину іграшок.

—Там... там люди.
Максим придивився. І справді, всередині були люди. Але це відкриття не принесло полегшення, а лише посилило жах. Продавчиня застигла з натягнутою, фальшивою посмішкою, простягаючи ляльку невидимому покупцеві. Її очі, широко розплющені, дивилися в нікуди і не кліпали.
— Вони не рухаються — прошепотів Максим. «Зовсім».
Вони пішли далі, і моторошна картина ставала все масштабнішою. На дорозі застиг автомобіль.

— Боже мій, поглянь на водія — сказала Софія, притискаючи долоню до рота. Молодий хлопець вчепився в кермо з виразом чистого жаху на обличчі, його рот був відкритий у беззвучному крику.
— Що він міг побачити? — запитав Максим, але відповіді не було.

Він підійшов ближче до машини й постукав по склу. Звук вийшов глухим і пласким. Жодної реакції. У відчаї Максим смикнув ручку дверцят. Замкнено.

— Гей! Агов! — закричав він, б'ючи по склу долонею. — Прокидайтеся!
Його крик потонув у мертвій тиші. Ніхто не відповів.
Найстрашніше чекало їх на дитячому майданчику. Діти, що мить тому гралися, тепер були схожі на моторошні статуї. Дівчинка завмерла на гойдалці в найвищій точці злету, її волосся застигло в повітрі, порушуючи всі закони фізики.
— Це неможливо — пробурмотів Максим. — Це ж... проти природи.
— Вони ніби ляльки — тихо сказала Софія.

Вона обережно підійшла до однієї з фігур жінки, що сиділа на лавці, і простягнула руку, щоб доторкнутися до її плеча.

— Холодна — відсмикнула вона руку.

— І тверда. Як віск — Раптом вона замовкла і придивилася до обличчя жінки. — Максиме, підійди сюди.
Він підійшов. Софія тремтячим пальцем вказала на щоку жінки. Там, під самим оком, застигла крихітна, ідеально намальована сльоза, що виблискувала у дивному світлі.
— Дивно — сказав Максим і підійшов до фігури водія. — У нього теж — Він обернувся до вітрини. — І в продавчині!
Вони перезирнулись, і одна й та сама жахлива думка промайнула в їхніх очах. Це були не просто копії. Це були експонати в чиємусь жахливому музеї. Кожна фігура була позначена. Це був не сон і не параліч. Це була чиясь зла воля, що перетворила ціле місто на виставку застиглого жаху. І вони були єдиними живими глядачами в цьому моторошному театрі.
Паніка почала підступати до горла. Максим схопив Софію за руку, і вони кинулися бігти, не розбираючи дороги. Їхні кроки гулко відлунювали у мертвій тиші, і цей звук здавався блюзнірським, небезпечним. Раптом, за рогом будинку, вони ледь не збили з ніг маленьку дівчинку, що стояла посеред порожньої вулиці.
Вона була єдиною, хто рухався в цьому застиглому світі. Вона повільно гойдала на руках стару, пошарпану ляльку, у якої на місці очей були лише дві чорні дірки, наче випалені. Дівчинка підняла на них свої очі дивно дорослі й серйозні.
— Тихше — пролунав у їхніх головах тихий, але чіткий шепіт, хоча губи дівчинки залишалися нерухомими. — Ви надто голосні. Ви їх розбудите.
— Кого? — ледь чутно запитала Софія, озираючись на порожні будинки.
— Тих, хто ходить у тінях — так само беззвучно відповіла дівчинка.

— Вони не люблять звуків. Вони їх висмоктують. А потім забирають тих, хто прокидається — її погляд ковзнув по застиглих фігурах на вулиці. —Як їх.
Максим відчув, як холодок пробіг по спині. Він подивився туди, куди дивилася дівчинка на тіні, що простяглися від будинків. І йому здалося, що тіні стали густішими, темнішими, ніби вони жили своїм власним життям.
— Вам треба сховатися — прошепотіла дівчинка і вказала своєю маленькою ручкою на темну підворіття через дорогу. Там, у глибині мороку, ледь помітно виднілися старі дерев'яні двері. — Швидше!
Не роздумуючи, вони кинулися через дорогу. І в цей момент Максим побачив це. З тіні найближчого будинку, наче розплавлена смола, почала витягуватися довга, тонка темна фігура. У неї не було обличчя, не було рис, лише розмитий силует, що коливався. Потім ще одна, і ще. Вони повільно, ніби з неймовірним зусиллям, почали повертатися в їхній бік, притягнуті звуком їхніх кроків. Жах паралізував на мить, але крик дівчинки "Біжіть!" вивів їх із заціпеніння. Вони рвонули до рятівних дверей, відчуваючи, як мовчазні тіні тягнуться за ними.