Частина 2: Світи за межою. Глава 5. Будинок у пустелі

Щойно за ними зачинилися попередні двері, відрізаючи шлях назад, Максим і Софія відчули, як їх огорнула не просто спека, а щільна, задушлива ковдра розпеченого повітря. Воно було настільки густим, що, здавалося, його можна було побачити, легке мерехтіння, що спотворювало реальність. Вони опинилися посеред безкрайньої пустелі, що простягалася до самого горизонту, де піщані дюни зливалися з вицвілим небом.
Над головою висіли два сонця-близнюки. Одне сліпучо-біле, інше моторошно-багряне. Їхнє подвійне світло заливало все навколо, стираючи тіні й роблячи пейзаж пласким і нереальним. Пісок, дрібний, як пил, і гарячий, як попіл, миттєво забився у взуття, обпалюючи шкіру. Навколо панувала гнітюча тиша, яку порушувало лише їхнє власне прискорене дихання та ледь чутне шурхотіння піску, що його переносив сухий вітер.
— Нічого собі... Справжня тобі Аравія на стероїдах — прошепотів Максим, прикриваючи очі долонею. Його голос здався йому чужим і слабким у цій безмежній порожнечі.
— Тільки сонць два, і води жодної краплі — відповіла Софія, намагаючись розгледіти хоч щось у цьому сліпучому мареві. Її волосся миттєво стало сухим і ламким, а на губах з'явилася гіркота спраги. Вона відчувала, як сили повільно покидають її тіло, випаровуючись разом із потом.
Надія майже покинула їх, коли далеко на горизонті, на самісінькій межі видимості, вони помітили темну цятку. Вона ледь вирізнялася на тлі пісків, що переливалися. Вдивляючись, діти зрозуміли, що це будинок. Самотній, напівзруйнований, він стояв серед пустелі, немов привид минулого, забутий богами й людьми. Його стіни, що колись були білими, тепер пожовкли й потріскалися від часу та нещадної спеки, а темні провали вікон здавалися порожніми очницями.
Але він був їхнім єдиним шансом на порятунок, єдиним укриттям від палючих променів двох сонць. Зібравши останні сили, вони рушили вперед. Кожен крок давався їм із неймовірними зусиллями. Будинок на горизонті то зникав у тремтячому повітрі, то з'являвся знову, граючи з ними злу гру міражу. Їм здавалося, що вони йдуть уже цілу вічність, а він анітрохи не наблизився. Та іншого шляху не було.

Двері будинку, важкі й дерев'яні, відчинилися з пронизливим скрипом, немов скарга на довгі роки самотності. Щойно діти переступили поріг, їх огорнула несподівана, майже шокуюча прохолода гробниці. Це було неймовірне полегшення після безжальної пустельної спеки, але водночас цей холод був неприродним і тривожним.
Усередині панувала напівтемрява і тиша, настільки глибока, що було чути, як гупає кров у скронях. Єдиним джерелом світла був прямокутник відчинених дверей, що сліпучою смугою розрізав темряву і в якому танцювали мільярди пилинок. Стіни були зроблені з темних, грубо обтесаних дощок, що, здавалося, поглинали світло, а не відбивали його. Висока стеля губилася в мороці, затягнута густим, схожим на саван, павутинням. Підлога, вкрита товстим, недоторканим шаром сірого пилу, зрадницьки скрипіла під кожним їхнім кроком, порушуючи віковий спокій.
Кімната була майже порожньою, і ця порожнеча тиснула. Посеред неї, немов у центрі невидимої сцени, стояв самотній дерев'яний стілець, простий, без спинки, немов залишений для когось, хто мав спостерігати.
Але головним об'єктом, що притягував погляд, було величезне дзеркало в пишній, потемнілій від часу рамі. Воно висіло на протилежній стіні, ідеально навпроти входу. Рама була вкрита химерним різьбленням, що зображувало дивовижних звірів і невідомі рослини, тепер ледь помітні під шаром пилу. Сама дзеркальна поверхня була старою, трохи тьмяною, з темними плямами по краях, де срібло почало відшаровуватися, наче хвороба.
Спраглі й виснажені, вони підійшли до дзеркала, розглядаючи свої втомлені обличчя. Шкіра почервоніла від сонця, волосся вкрите піском. Їхні відображення, брудні й змучені, спочатку ідеально повторювали кожен їхній рух. Максим провів рукою по обличчю його двійник зробив те саме. Софія поправила волосся і її відображення в дзеркалі слухняно повторило жест. Це було звично, логічно, і на мить вони відчули себе у безпеці, немов закони фізики тут ще діяли.
Та коли вони зібралися відвернутися, щоб оглянути кімнату далі, щось дивне привернуло їхню увагу. Софія першою помітила це боковим зором. Їй здалося, що її відображення на мить затримало погляд на відображенні Максима, перш ніж повернути голову. Вона списала це на втому, на гру світла й тіні в тьмяному дзеркалі.
— Тобі не здалося нічого дивного? — запитала вона Максима, її голос звучав невпевнено.
— Ні, а що? — відповів він, уже відвернувшись від дзеркала і розглядаючи павутиння на стелі.
Але потім і він це побачив. Коли він знову глянув на дзеркало, щоб заспокоїти Софію, їхні відображення вже не просто дивилися на них. Вони дивилися одне на одного. І на їхніх обличчях, на обличчях їхніх дзеркальних двійників, з'явилася однакова, зловтішна посмішка. Це була не просто посмішка, а хижий, глузливий оскал, сповнений знання чогось жахливого, чого не знали справжні діти. Їхні дзеркальні копії рухалися самостійно, повільно, ледь помітно, але цього було достатньо, щоб кров застигла в жилах. Холод, що вони відчули при вході, тепер здавався крижаним подихом чистого жаху, що йшов від скла.

Жах паралізував їх. Діти стояли, мов скам'янілі, дивлячись на своїх двійників, що жили власним, зловісним життям за тонкою гранню скла. Посмішки на обличчях відображень стали ширшими, і їхні очі, точні копії очей Максима і Софії, горіли холодним, нелюдським вогнем.
Погляд дзеркального Максима впився в очі справжнього хлопця. І Максим відчув, як світ навколо почав розпливатися. Страх відступив, замінений дивним, туманячим спокоєм. Голоси в його голові, що кричали про небезпеку, затихли. Залишився лише шепіт, що йшов не ззовні, а народжувався прямо в його свідомості.
Його відображення, його двійник, повільно підняло руку і приклало долоню до скла з того боку. Рух був плавним, гіпнотичним. І Максим, немов лялька на нитках, почав повторювати цей жест, повільно піднімаючи власну руку.
— Поміняймося? — прошепотів двійник. Голос був ідеальною копією голосу Максима, але без жодної нотки втоми чи страху. Він був спокусливим, як обіцянка прохолодної води у пустелі.