Частина 2: Світи за межею. Глава 4. Білий ліс

Перед ними постало безліч дверей, кожна з яких вела у невідомість. Софія та Максим, міцно тримаючись за руки відчували, як калатають їхні серця в унісон. Які з них обрати? Одні були величними, прикрашеними химерним різьбленням, що здавалося рухалося іншими похмурими та залізними, ніби вхід до в'язниці, треті ледь помітними у мерехтливому світлі лісу, майже прозорими.
Їхню увагу привернули найближчі двері. Вони були дивно простими на тлі інших, абсолютно білі, гладкі, без жодної ручки чи замка. Від них віяло спокоєм і чистотою, і саме ця простота здавалася найбезпечнішим вибором у цьому химерному, непередбачуваному місці.
Максим, як старший, набравшись хоробрості, зробив крок уперед і простягнув руку. Його пальці ледь торкнулися білої, на диво теплої поверхні. У ту ж мить двері здригнулися і беззвучно розсипалися на мільйони крихітних кришталевих іскор. Це було схоже на тихий феєрверк, що спалахнув у них перед очима. Іскри закружляли в повітрі, створюючи сліпучий, але ніжний вихор світла, а потім так само швидко зникли, залишаючи по собі порожній, темний прохід.
Діти на мить завагалися, вдивляючись у невідомість за проходом. Але щойно вони, підбадьорюючи одне одного поглядом, зробили крок уперед, кришталеві іскри знову злетілися за їхніми спинами. З тихим, мелодійним дзвоном вони зібралися у ті самі ідеально білі двері, що тепер були щільно зачинені. Шляху назад не було.

Щойно за ними зачинилися двері, дітей огорнуло сліпуче світло. Вони опинилися в лісі, подібного до якого не бачили навіть у найсміливіших снах. Усе навколо від височенних дерев із розлогими кронами до кожної травинки під ногами було зроблено з прозорого, іскристого кришталю. Сонячні промені, проходячи крізь тисячі граней, розпадалися на мільйони райдужних відблисків, наповнюючи повітря чарівним сяйвом.
Кожен їхній крок народжував дивовижний, мелодійний дзвін. Земля під ногами відгукувалася ніжною музикою, ніби вони йшли по клавішах невидимого фортепіано.
— Це ж дивовижно! — захоплено прошепотіла Софія. Вона закружляла на місці, і ліс відповів їй цілою симфонією кришталевих переливів. Дівчинка сміялася, торкаючись гладких, холодних стовбурів і проводячи пальцями по гострих, як скло, листках.
Але Максим не поділяв її радості. Його серце стискав незрозумілий холодний жах. Ця краса була надто ідеальною, надто досконалою, щоб бути справжньою. Він уважніше придивився до найближчого дерева і здригнувся.
Усередині прозорого кришталевого стовбура, ніби в льодяній в'язниці, застигла людська фігура. Це був чоловік, його руки були притиснуті до невидимої стіни, а на обличчі застиг німий крик невимовного жаху. Максим озирнувся і побачив, що кожне дерево було такою ж моторошною пасткою. У них були ув'язнені люди, діти, старі, всі вони застигли в момент своєї останньої агонії.
Його погляд опустився додолу. Під тонким, прозорим шаром кришталевої землі, серед коріння, біліли людські кістки та черепи. І тут він зрозумів. Мелодійний дзвін, що супроводжував кожен їхній крок, це не музика. Це відлуння криків і стогонів незліченних жертв, ув'язнених у цьому прекрасному і смертоносному лісі. Ліс співав голосами тих, кого поглинув.
— Софіє, не рухайся! — крикнув він, але його голос потонув у чарівному дзвоні, що ставав дедалі гучнішим.

Кришталевий дзвін раптом стих. Настала гнітюча тиша, яку порушував лише тихий, незрозумілий шепіт. Він долинав звідусіль, сплітаючись із десятків різних голосів чоловічих, жіночих, дитячих. Вони накладалися один на одного, створюючи тривожну, хаотичну мелодію. Діти завмерли, притиснувшись одне до одного.
Із-за кришталевих дерев повільно випливла Істота. Вона не мала чіткої форми, нагадуючи хмару густого, мерехтливого туману, що постійно змінював свої обриси. У її глибині спалахували й гасли слабкі вогники, схожі на далекі зірки.
Раптом шепіт злився в один, до болю знайомий голос.
— Софійко, доню, це ти? — пролунав ніжний голос матері Софії.
Дівчинка здригнулася і підняла очі. — Мамо? — прошепотіла вона, роблячи крок уперед.
— Не слухай її! — схопив її за руку Максим.
Туманна фігура заколихалася, і голос змінився, ставши глибоким і впевненим, як у батька Максима.
— Сину, не бійтеся. Хіба тут не чудово? Ви можете залишитися тут назавжди, у цьому прекрасному, вічному світі. Більше ніяких турбот, ніякого болю. Лише краса і спокій.
Істота повільно наближалася, і діти відчули, як їхні власні спогади, теплі вечори з родиною, сміх, обійми починають тьмяніти, ніби їх витягує ця безформна порожнеча.
— Мені так самотньо — знову заговорила Істота, і в її голосі тепер змішалися десятки чужих інтонацій.

— Просто поговоріть зі мною. Поділіться своїми думками. Я лише позичу ваші голоси, ваші спогади... зовсім ненадовго.
Ці слова прозвучали як вирок. Діти зрозуміли, що люди в деревах не просто застигли, вони були спустошені, позбавлені всього, що робило їх живими.
Охоплені первісним жахом, вони розвернулися і побігли. Вони бігли, не озираючись, крізь кришталеві хащі, і їм здавалося, що кожен стовбур проводжає їх поглядом застиглих очей. За спиною лунав розпачливий хор голосів, що кликав їх на ім'я.
На самому краю лісу, там, де кришталь зустрічався з темрявою, вони побачили їх. Грубі, важкі залізні двері, покриті іржею. Вони виглядали чужорідними й потворними в цьому що сяє світі, але водночас були єдиним порятунком. Не роздумуючи, Максим навалився на важку ручку і відчинив їх.