Частина 1: Глава 3. Перший портал

Стіни кімнати були суцільними, без жодного натяку на двері чи вікно. Гладкий, холодний камінь, здавалося, поглинав звук, роблячи їхні кроки та голоси приглушеними. Символи, що вкривали поверхню, мерехтіли м'яким, неземним світлом, то спалахуючи, то майже згасаючи.
— Тут має бути якийсь вихід — промовив Максим, його голос звучав більш впевнено, ніж він почувався. Він методично обстукував стіни, прислухаючись до найменшої зміни у звуці. — Жодна кімната не може бути повністю закритою.
Але стіни були монолітними. Жодного порожнього звуку, жодної тріщини. Розчарований, він повернувся до символів.

— Добре, якщо не силою, то розумом — пробурмотів він собі під ніс. Він почав уважно вивчати візерунки, намагаючись знайти в них якусь систему.

— Дивись, Софіє, ось цей схожий на спіраль, а цей на око. Можливо, якщо їх згрупувати...

Він дістав з кишені маленький блокнот і олівець, які завжди носив із собою, і почав замальовувати найцікавіші символи, шукаючи повторення, логічні зв'язки, хоч якусь зачіпку.
Софія ж стояла посеред кімнати, не зводячи очей з мерехтливих знаків. Вона не намагалася їх аналізувати. Натомість вона відчувала їх. Коли хвиля страху підкочувалася до горла, світло символів ставало тьмяним, майже сірим. Паніка душила, і разом з нею згасала і надія. Але потім вона згадала слова Максима, його спокійну рішучість. Вона глибоко вдихнула, відганяючи страх. І сталося диво.
Щойно вона зібралася з духом, символи на стінах спалахнули з новою силою, заливаючи кімнату яскравим, теплим світлом. Один із символів, той, що нагадував розквітлу квітку, засяяв особливо яскраво.
— Максиме, дивись! — вигукнула вона. — Вони реагують! Вони реагують на мене!
Максим відірвався від своїх записів і з подивом побачив, як кімната наповнилася світлом. Він подивився на подругу, на її обличчя, що сяяло від здогадки, і зрозумів, що вона права. Ключ був не в логіці. Ключ був у почуттях.

Софія, довіряючись своїй інтуїції, простягнула руку до символу, що найбільше привернув її увагу. Це було зображення двох переплетених рук, витончено вирізане в камені. Щойно її пальці торкнулися холодної поверхні, символ спалахнув м'яким, золотистим світлом, яке на мить освітило її обличчя. Проте, окрім цього короткого спалаху, нічого не сталося. Світло згасло, і кімната знову занурилася в напівтемряву, залишаючи по собі лише ледь відчутну вібрацію в повітрі.
Розчарування почало закрадатися в її думки, але Максим, який напружено оглядав протилежну стіну, раптом вигукнув.

— Софіє, поглянь!
На іншій стороні кімнати, в ідеальному дзеркальному відображенні, знаходився точно такий самий символ. Вони були розташовані так, що людина, яка торкалася одного, стояла б спиною до іншого.
— А що, якщо... це не для одного? — задумливо промовив Максим, його погляд перебігав від одного символу до іншого. — Що, якщо ключ це єдність? Симетрія?
Ідея здавалася водночас простою і неймовірно правильною. Вони подивилися одне на одного через усю кімнату, і в їхніх очах промайнуло мовчазне розуміння.
— Спробуймо разом — рішуче сказала Софія.
Вони стали навпроти своїх символів, серця калатали в унісон. За мовчазним сигналом вони одночасно простягнули руки. Щойно їхні долоні лягли на кам'яні зображення, кімната здригнулася. Цього разу це був не просто спалах. Символи під їхніми руками запалали сліпучим білим світлом, від якого по стінах побігли світлові візерунки, схожі на коріння. Низький гул прокотився по підлозі, віддаючись вібрацією в їхніх кістках. Здавалося, ніби якась велетенська, невидима машина прокинулася від вікового сну. Камені під ногами тремтіли, а повітря потріскувало від енергії. Вони стояли нерухомо, об'єднані цим моментом, відчуваючи, як сила, набагато давніша за них самих, відповідає на їхній дотик.

Стіна перед ними не відсунулася і не тріснула. Вона просто почала танути. Камінь втрачав свою твердість, перетворюючись на мільярди золотистих піщинок, що стікали додолу, наче в невидимому пісочному годиннику. Вони безшумно осідали на підлогу, формуючи два акуратні, симетричні пагорби, а між ними утворився ідеально рівний отвір. У цьому отворі стояли прості, нічим не примітні дерев'яні двері. Без замка, без ручки, без жодної щілини - лише гладка, відполірована часом поверхня старого дерева, вкрита мереживом дрібних тріщинок. Ця буденність, ця земна простота була настільки недоречною після містичних символів і тремтіння стін, що здавалася майже загрозливою, як затишшя перед бурею.
Максим, обмінявшись напруженим поглядом із Софією, зробив крок уперед. Він вагався лише мить, а потім рішуче штовхнув двері. Вони піддалися з несподіваною легкістю, відчинившись без жодного скрипу, абсолютно беззвучно. І те, що постало перед їхніми очима, змусило їх завмерти, вчепившись одне в одного. Слова "захват" і "жах" були лише блідими, нікчемними тінями того, що вони відчували.
Вони стояли на порозі нескінченного, бездонного простору. Це не було небо, не було підземелля. Це була порожнеча, залита м'яким, неземним світлом, що лилося нізвідки й водночас звідусіль, не створюючи тіней. Повітря було нерухомим і дивно густим, воно пахло озоном, пилом століть і чимось солодким, як аромат невідомих квітів.
І в цьому просторі, наскільки сягало око вгору, вниз, вліво, вправо, вглиб висіли в повітрі двері.
Не тисячі - мільйони. Нескінченний архіпелаг можливостей. Двері з полірованого червоного дерева, прикрашені витонченим різьбленням у вигляді драконів; грубі залізні двері, вкриті іржею та масивними заклепками, з яких сочилася темна рідина; двері, що сяяли, наче були зроблені з чистого сонячного світла; кам'яні, порослі смарагдовим мохом, що світився; крихітні, як для мишей, і велетенські, гідні титанів, арки, за якими виднілися цілі галактики. Одні двері були просто контуром у повітрі, інші виром чистої енергії.
Деякі з них були з'єднані хитткими мотузковими містками, що гойдалися над прірвою без видимих причин. Інші вели в нікуди, обриваючись у порожнечу. З-за одних дверей долинав ніжний, меланхолійний напівфлейти, що змушував серце стискатися від туги. З-за інших гуркіт велетенських машин і скрегіт металу. З третіх виривався рев невідомих чудовиськ, від якого холонула кров і волосся ставало дибки. Вони чули шепіт мільйонів голосів невідомими мовами, дитячий сміх, брязкіт мечів і тишу, настільки глибоку, що вона, здавалося, мала вагу.
Повз них, неспішно пропливаючи крізь цей хаос, летіли кришталеві кораблі, що переливалися всіма кольорами веселки, залишаючи за собою шлейф із музичних нот. Величезні кам'яні острови, на яких росли дивовижні дерева з листя-світла, дрейфували в невагомості. Вони бачили, як з одних дверей вилетіла зграя механічних птахів із рубіновими очима, а в інші повільно втягувався довгий, схожий на змію, потяг без коліс, вікна якого світилися холодним синім вогнем.
Це було не просто перехрестя. Це був живий, дихаючий організм, що складався зі світів. Грандіозний вокзал реальностей, де кожні двері були квитком в інше життя, в інший сон, в інший кошмар. Софія відчула, як паморочиться голова від усвідомлення масштабів. Вона - піщинка. Ні, навіть не піщинка, атом у цій нескінченності. Максим міцніше стиснув її руку, і цей дотик був єдиним, що пов'язувало їх із реальністю, єдиним якорем у цьому океані неможливого. Вони стояли на самому його порозі, маленькі й незначні перед величчю цього незбагненного творіння, і не знали, що лякає їх більше: небезпеки, що ховалися за цими дверима, чи неймовірна, п'янка свобода вибору.