Частина 1: Відкриття. Глава 2. Дупло у нікуди

Софію тягнуло до старого дуба непереборною силою. Це був не звук, не запах, а щось глибше — тихий, наполегливий шепіт у самій її свідомості, що обіцяв дива та таємниці. Вона обернулася до Максима, її очі горіли рішучістю, яка межувала з безумством.
— Я полізу всередину — заявила вона, вказуючи на темний отвір дупла, що зяяв у стовбурі, наче розкритий рот.
— Ти збожеволіла? Софіє, не роби цього! — Максим схопив її за руку. Його обличчя було блідим від страху. — Ми не знаємо, що там. Це може бути небезпечно. Там можуть бути дикі тварини, або... або воно просто прогнило і може обвалитися!
Але його слова відскакували від неї, немов горох від стіни. Поклик дерева був сильнішим за будь-які раціональні доводи.
— Це просто дупло, Максиме, не бійся! — кинула вона, намагаючись надати голосу впевненості, але він зрадницьки тремтів. Вона вивільнила руку і, не вагаючись більше ні секунди, підтягнулася до отвору.
Холодне, затхле повітря вдарило їй в обличчя. Усередині було темніше, ніж вона очікувала, і пахло вологою землею, прілим листям і ще чимось дивним, майже невловимим ароматом, схожим на озон після грози. Вона на мить завагалася, але потім рішуче прослизнула всередину.
Максим дивився, як його подруга зникає в темряві. Паніка стиснула його серце. Він міг би втекти, покликати на допомогу, але думка про те, що Софія залишиться там сама, була нестерпною. Він був її другом, її захисником. Він не міг її покинути.
—Софіє! — гукнув він, але у відповідь почув лише глухе відлуння власного голосу.
Важко зітхнувши і проклинаючи власну нерішучість, він поліз за нею. Кора дряпала долоні, а страх сковував м'язи, але він вперто просувався вперед, у невідомість, що ховалася в серці старого дерева. Щойно його ноги відірвалися від землі, отвір за ним немов здригнувся, і звичні звуки лісу стихли, замінені напруженою, густою тишею.

Щойно Максим опинився всередині, сталося щось неможливе. Очі ще не встигли звикнути до темряви, коли отвір дупла, їхній єдиний зв'язок із реальним світом, почав стягуватися. Деревина запульсувала, наростаючи сама на себе, і за лічені секунди вхід зник, наче його ніколи й не було. Настала абсолютна, непроглядна темрява, що тиснула на барабанні перетинки.
— Софіє? — голос Максима прозвучав глухо й панічно.
— Я тут — почувся її голос зовсім поруч. — Обережно!
Не встиг він зрозуміти, що вона мала на увазі, як підлога під ногами зникла. Це було не тісне, трухляве дупло, як він очікував. Стіни раптом стали гладкими, слизькими, наче вкритими вологою глиною, і вони почали нестримно ковзати вниз по крутому, звивистому тунелю.
Падіння було дивним — не стрімким і жахливим, а радше плавним і сюрреалістичним. Воно здавалося нескінченним. Навколо них у темряві почали спалахувати і гаснути різнокольорові іскри: смарагдово-зелені, сапфірово-сині, рубіново-червоні. Вони кружляли, залишаючи за собою ефемерні сліди, схожі на розчерки світлових пензлів. Повітря наповнилося тихим, мелодійним дзвоном, ніби тисячі крихітних дзвіночків грали неземну колискову.
Страх поступово відступав, поступаючись місцем подиву. Вони летіли крізь калейдоскоп світла і звуку, втративши відчуття часу та простору. Максим намагався щось сказати, але слова застрягали в горлі. Він лише міг відчувати присутність Софії поруч, її руку, що інстинктивно знайшла його в темряві.
Раптом падіння сповільнилося, і вони м'яко приземлилися на щось пружне і вологе. Це було схоже на товстий килим із моху, але цей мох світився. М'яке, сріблясто-блакитне сяйво розливалося від нього, освітлюючи невелику печеру. Стіни тут були не з дерева, а з гладкого, темного каменю, по якому пробігали тонкі мерехтливі прожилки, що пульсували в такт тихому дзвону, який досі лунав у повітрі. Вони були в самому серці дива.

Сяючий мох пом'якшив їхнє приземлення, але подив швидко змінився новою хвилею тривоги. Вони підвелися і роззирнулися. Це була не печера, а простора кімната без єдиного шва чи кута, ніби виліплена з цільного шматка невідомого матеріалу. І вона була живою.
Стіни, підлога і стеля були вкриті незліченними символами та візерунками, що не були просто намальовані чи висічені. Вони повільно, плавно рухалися, перетікаючи один в одного, зливаючись і роз'єднуючись у нескінченному, гіпнотичному танці. Руни, спіралі, невідомі ієрогліфи — все це світилося м'яким, пульсуючим світлом, що змінювало відтінки від сріблястого до блідо-золотого, відбиваючись у розширених від подиву очах дітей. Здавалося, вони опинилися всередині гігантського, дихаючого організму або в мозку якоїсь прадавньої істоти.
— Що... що це за місце? — прошепотіла Софія, торкаючись долонею до найближчої стіни. Символи під її пальцями злегка здригнулися і попливли швидше, ніби реагуючи на її дотик.
Максим не відповів. Його погляд був прикутий до єдиного джерела світла, крім символів — великого, круглого отвору в стіні, схожого на ілюмінатор. Це було вікно, але краєвид за ним не мав нічого спільного з тихим парком, який вони залишили.
Замість зелених дерев і сонячного світла вони побачили безкрає, штормове чорне море. Гігантські хвилі з білими, як піна, гребенями розбивалися об невидимі скелі, здіймаючи вгору стовпи солоних бризок. Небо над цим морем було глибокого, тривожного фіолетового кольору, по якому пливли багряні хмари. І найстрашніше, замість чайок у повітрі кружляли темні, рвані силуети, схожі на живі тіні. Вони беззвучно ширяли над хвилями, то пірнаючи вниз, то злітаючи до фіолетових хмар.
Діти мовчки стояли, дивлячись на цей кошмарний пейзаж. Паніка, що на мить відступила, повернулася з новою силою, але тепер вона була іншою, холодною, важкою, як камінь у шлунку. Це було не просто "заблукали". Це було щось набагато гірше. Вони зрозуміли, що шляху назад немає. Двері, якими вони увійшли, зникли. Вони були в пастці, у світі, що жив за своїми, невідомими і жахливими законами.