Частина 1: Відкриття. Глава 1. Звичайний день, незвичайне дерево

Софія сиділа біля вікна, підперши підборіддя рукою, і з нудьгою дивилася на звичайний літній день. Сонце світило, діти гралися у дворі, але їй хотілося чогось... іншого. Чогось таємничого.
Раптом у двері постукали. На порозі стояв Максим, її найкращий друг і сусід.
— Привіт — сказав він. — Мене мама послала по хліб на вечерю. Не хочеш сходити зі мною? А потім... могли б прогулятися.
Очі Софії миттєво спалахнули, але вона мала на увазі не звичайний міський парк.
— У старому парку? — запитала вона з надією.
Максим вагався лише мить. Сперечатися з Софією, коли вона вже щось вирішила, було марно.
— Гаразд — погодився він. — Але спочатку хліб.
Вони вийшли з прохолодного під'їзду на залиту сонцем вулицю. Повітря було густим і теплим. Дорога до маленької крамнички на розі була настільки звичною, що вони могли б пройти її із заплющеними очима. Дзвіночок над дверима весело дзенькнув, сповіщаючи про їхній прихід. Усередині пахло свіжою випічкою, корицею та трохи кавою. За прилавком стояла тітка Галя, яка знала їх змалечку. Вона привітно їм кивнула. Максим, не гаючи часу, пройшов до дерев'яних полиць, де лежали ще теплі, рум'яні буханці хліба. Він вибрав один, з хрусткою скоринкою, і поніс до каси. Поки він відраховував монети, які дала мама, Софія вже нетерпляче переступала з ноги на ногу, подумки перебуваючи далеко звідси, біля воріт таємничого парку. Отримавши хліб, запакований у паперовий пакет, вони вийшли. Максим віддав пакунок Софії, ніби передаючи естафету буденності, і рішуче попрямував у бік околиці міста.

Вони звернули з гамірних вулиць на тиху, майже порожню дорогу, що вела на околицю міста. Асфальт тут був порепаний, а будинки ставали все більш старими й похмурими. Попереду вже виднілася висока іржава огорожа, густо оповита диким виноградом вхід до покинутого парку.
Максим уповільнив крок і зробив останню спробу відмовити подругу.
— Софіє, може, все-таки не варто? — почав він, і його голос звучав серйозніше, ніж раніше. — Ти ж знаєш, що про це місце кажуть. Це не просто чутки. Мій дідусь розповідав, що коли він був малим, тут справді зникли діти. Просто зайшли за цю огорожу і більше їх ніхто не бачив. Казали, ніби їх забрав сам парк.
Але на Софію це справило зворотний ефект. Її очі, навпаки, заблищали ще яскравіше.
— Забрав сам парк? Максиме, це ж неймовірно! — вигукнула вона, міцніше стискаючи пакет із хлібом. — Це ж справжня таємниця, а не просто страшна казка! Саме тому ми повинні туди піти!
Він важко зітхнув, розуміючи, що програв. Для неї такі історії були лише приправою до пригод. Сонячний день, що панував навколо, створював дивний контраст із моторошними легендами, які щойно переповів Максим.
Вони знайшли в огорожі стару хвіртку, що ледь трималася на одній завісі. З пронизливим скрипом вона відчинилася, ніби неохоче впускаючи їх у свої володіння. Усередині панувала тиша, яку порушував лише шелест листя та далекий гул міста. Стежки ледь вгадувалися під килимом опалого листя, іржаві гойдалки нерухомо висіли, скрипнувши від раптового пориву вітру, а порослі мохом лавки створювали враження, ніби тут ніхто не сидів уже цілу вічність.
Кілька годин вони блукали цим запустінням, але не знайшли нічого, крім слідів минулого. Розчарування почало брати гору.
— Ну що, переконалася? — трохи втомлено і стурбовано запитав Максим. — Тут нічого немає. Просто старий, занедбаний парк. Ми вже добряче загулялися. Якщо ми зараз же не повернемося, мама мене сваритиме.
Софія вже й сама готова була погодитися. Сонце почало сідати, фарбуючи небо в помаранчеві та рожеві кольори.
— Гаразд, твоя правда. Ходімо додому.
І саме в ту мить, коли останній промінь сонця ковзнув по верхівках дерев і торкнувся землі, на галявині, яка щойно була абсолютно порожньою, сталося щось неймовірне. Прямо з повітря, ніби проявляючись із невидимого світу, перед ними постало велетенське, старезне дерево. Його кора була темною, майже чорною, схожою на застиглий камінь, що, здавалося, поглинав залишки денного світла. Воно було настільки величезним і нереальним, що діти на мить затамували подих, не в змозі повірити власним очам.

Декілька секунд вони стояли нерухомо, приголомшені побаченим. Першим отямився Максим. Він недовірливо протер очі, але дерево не зникло.
— Воно... воно з'явилося, коли сіло сонце — вражено прошепотів він, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення. — Можливо, його видно лише на заході?
Але Софія майже не чула його. Вона відчувала дивне, непереборне тяжіння до цього кам'яного велетня. Їй здавалося, що в шелесті листя, який раптом став гучнішим, вчувається ледь чутний шепіт, що кличе її на ім'я: "Со-фі-я..."
Забувши про страх і обережність, вона повільно рушила вперед, немов зачарована. Максим хотів її зупинити, але не міг вимовити ані слова, лише спостерігав за подругою, яка наближалася до таємничого дерева.
Підійшовши впритул, Софія провела рукою по стовбуру. Кора на дотик була дивною — не схожою ні на дерево, ні на камінь, гладкою і прохолодною. І тут вона помітила їх, ледь помітні символи, що світилися м'яким, сріблястим світлом. Вони складалися в химерні візерунки, що нагадували невідомі сузір'я.
А прямо під ними, біля самого коріння, чорніла темна порожнеча велике дупло, настільки глибоке, що в ньому губилася темрява. Звідти віяло прохолодою та запахом озону, як після грози. Це дупло не лякало, а навпаки, вабило, обіцяючи розкрити таємницю, заради якої вони сюди прийшли.