Дерево-навпаки

 Я прокинулася від ультразвуку, що безцеремонно заліз через вуші мені в голову. Повна дезорієнтація... біль роздавася в тілі, відлунюючи найстрашіми відчуттями в усіх ділянках одночасно. Хитнуло мене спочатку в один бік, потім – в інший, а в голові – безодня чорного страху. У розпачі, повністю нага, я вибігаю зі своєї хати та мечуся, як збита кішка, шукаючи останній притулок, а його – нема...
У вухах кричить тиша. Вона змушує мене бажати зникнути, але, на жаль, це не можливо. У голові всі думки та відчуття ще під час вибуху змішалися воєдино: полегшення від "воно нарешті сталося і чекати більше не треба", непомірний жах від того, що смерть ніколи не була настільки близько, та втіха, бо вижила. Незважаючи на цей рій, я не пам'ятаю, чим займалася до цього, і не розумію, що робитиму зараз, бо свідомість зайнята перетравленням шоку. Найстрашніше те, що відчуваю: не можу вибратися з пастки і розпочати хоча б щось робити! Про це хочеться кричати, хочеться битися головою об стіну, кататися по підлозі, бігти й ховатися одночасно, але я застигла, и саме тому – безпомічна! Я чітко усвідомила, що розпочалося інше життя: не те, яке мала.

×××
Вставши біля стіни, там, де не бачно наслідків непроханої гості, війни, я нарешті змогла не тільки фізично, а й подумки себе зупинити. Адреналін ще робив свою справу: секунди перетворювалися на хвилини... А потім... в якийсь неприродний для цього момент паніка зникла. Я – просто існувала. ..."Та може я вже була зовсім і не "я"?" – подумалося. Така зміна здивувала, але не насторожила, бо в пам'яті ще були свіжими лекції з медичного вишу.
Задля "заземлення" думок торкнулася рукою облізлої фарби та подивилася на неї. Біла плямиста стіна, яка межує з не менш білим, навіть бляклим, небосхилом, заспокоювала відсутністю контрастности та своєрідністю. Я дивилася на неї із дитячим зацікавленням, ніби знову мені три роки, і знову мені дали кольорову іграшку...
Відчуття густого повітря огортало, здавалося, начебто навколо плотнішав кокон буття. Воно настільки тихе, що є враження, ніби це не наш світ... бо наш, авжеж, гучніший, і всі тільки що були свідками цього... Але що дивно: цей вибух, всупереч всім сумнівам щодо міцності будівлі, не зруйнував її повністю.
"Здається, відремонтувати буде складно", – промайнуло у моїй голові, допоки водила пальцями по стіні. Штукатурка, та сама, що відходить від муру і виглядає, як листова булочка в розрізі, облуплюється, створюючи в деяких місцях візерунки безвиході. Ще до війни я б сказала, що в неперевершеному пеклі брехливого капіталізму ця стіна є пам'ятником нашої нікчемности, але зараз вона, така потворна і мерзотно нікчемна, була єдиним захисником та останньою надією, від чого водночас ставало дуже сумно та дуже спокійно: було житло – і воно витримало! Крізь щілину роздивитися було дуже складно, що сталося всередині. Дарма, що я "тільки що звідти". Вже встигла забути і те, як вийшла, і те, скільки часу минуло. Єдине розуміла: нема чого "підфарбовувати" – лише наново все будувати...
Підвела голову, щоб розгледіти місце, що непорушно існує і має вигляд аж зовсім безтурботний, навіть не зважаючи на війну. І як таке мирне зараз небо може дарувати нам настільки бридкі "подарунки"? Неможливо усвідомити: ось ти дивишся, і все тихенько... а через хвилину дзвенькіт у вухах та неспромога зрозуміти, чи жива, чи ні. І не пояснити нікому, бо людина розуміє рівно стільки, скільки бачила в житті. Була на війні – знає. Бачила фільми чи, у кращому випадку, репортажі – ДУМАЄ, що знає. Всі "знають та уявляють", поки в цьому не опиняться.
Тим часом назустріч вже бігли сусіди з перегукуванням поміж собою про швидку та людей там, де начебто тільки-от був дім. Дивний спокій невидимою рукою "відвів" мене від наміру вийти до них. Я таїлася від усіх за стіною, ніби за рештками себе. Хотілося трохи побути в тиші, ще хоча б хвилинку. До того ж стояла на ногах та була здатна рухатися, тому викралася зі свого сховища та пішла до саду, що був позаду домівки. Однак коли дійшла тієї точки, звідки можна було побачити дерева, нашу, як мати казала, гордість, віднайшла взором тільки якісь дивакуватолисі кущі, більш схожі на коріння, прямо таки якись відбиток... дерево-навпаки... Не сховатися поміж них від людей, не втекти нікуди. Так, розмисливши, що рано чи пізно буду тут знайденою, сіла й вперлася пустими очима в уламок сімейної історії, яка і так переживала не надто гарні часи, а сьогодні могла взагалі лишитися останньої живої з Роду. Колись прабабця казала: " Ось наша надія майбутності. На жаль, до праправнуків не доживу". Як гарно, що ти не дожила, ба... Бо пам'ятник цій трагікомедії з напівпровислим дахом тримався на божому слові, а я, що лишилася без всього мирського, дітей не маю, та й до цього відправила твоїх улюблених Данила та Сережку на війну. Надії немає, як розумієш...

***
..Надії немає.

Я прокинулася. У холодному поті підірвалася з ліжка, увімкнула світло... Це був сон – вже третій день поспіль. Малі спали в іншій частині хати, тому, щоб заспокоїтися, я вийшла на ґанок.
Ніч обіцяла бути лагідною. У небі, немов дівоче намисто, розсипалася Кассіопея. Глибока, безтурботна, вершковоподібна глиб, що так і вабить до себе, навіювала спокій. Зайшовши за ріг будинку, побачила примарні відблиски на оновленій фарбі. Вони робили білий цвіт шляхетним, нібито в ньому жила частина "верхнього" безкраю. Стіна гладенька, наче безтурботна водна гладь. Така чиста, вона є відображенням нашого спокійного становища.
У двері моєї свідомости "постукав" пугач. "Влучно", – подумала я, згадуючи моторошність сну, та розсміялася. Кожному часу – свої страхи! Довго, одначе, мені не снилися родичі... Особливо, двоюрідна бабуся. Батько розповідав: її знайшли саме тут, біля цієї стіни. Страшна була війна... викосила смерть своєю косою все село: через день після її смерті зайшли окупанти, і тіло так і не знайшли. Тільки від сусідів знаємо – одійшла з-поміж нас... Моя свідомість, пронизана відчуттям сну, дала змогу зрозуміти: мав тато рацію в тім, що відсутність війни, все ж таки, головне в нашому житті.
Позіхнувши, я подумала було, що треба вже повертатися додому, як тут мій погляд зачепився за щось блискуче. Якась цяцька... "Золотий ґудзик. Напевно, відірвався у когось із дітей. Ну і нащо?" – пролетіло у мене в голові, проте настільки тягнуло до ліжка... Не думаючи, віднесла до дому, поклала на комод поряд із сімейним фото, на якому був зображений тато з його братом Сережкою та сестрою в коричневій кофтині з яскравими, блискучими ґудзиками.
А небо безкрає було спокійним... І цього було достатньо.