Дерево Мертвих Душ

        Усе почалося задовго до того, як Соломія народилася. Колись у її королівстві панували світло й спокій. Люди працювали, вчилися, мріяли. А потім з’явилася вона — відьма з далекого півдня. Вона пройшла повз охорону, зайшла до тронного залу і посміхнулася так, що завмерло повітря — все змінилося: короля кинули в темницю, місто наповнилося страхом, а піддані стали мовчазними тінями власного життя.

       Дітей не змушували працювати, що, в принципі, не так уже й погано, але вони втратили свободу. Не могли вчитися, сміятися чи навіть дивитися одне одному в очі. Найгірше було те, що з кожним днем у місті ставало все тихіше, немов щось висмоктувало не лише надію, а й саму душу.

       Це «щось» росло посеред колись золотого пшеничного поля — дерево з пір’яним гіллям і металевими ланцюгами замість коріння. На ньому жив пугач — золотий, мов застигле сонце. Він спав доти, доки в королівстві не помирав хтось із людей. Тоді птах прокидався і починав кричати, пробуджуючи дерево. Металеві ланцюги виходили із землі, ловили щось прозоре в небі й швидко насаджували на гілку. На місці однієї пір’їни з’являлася скляна кулька у сірій димці. Іноді вона була жовто-чорною. Душі голосно кричали, билися об скло, намагаючись вирватися, але всі намагання були марними. Чари тримали їх міцно, залишаючи все менше сил. Коли душа ставала зовсім безсильною, кулька покривалася золотою шкаралупою, після чого пугач знову засинав.

Щоразу, коли з’являлася нова кулька, золоте намисто королеви-чаклунки збільшувалося: одна кулька — одна намистина. Так росло дерево, а разом із ним — і намисто, втішаючи чаклунське самолюбство.

       Це було жахливо по відношенню до мертвих душ, тож Ми не витримали й вирішили втрутитися. Ми почали шукати особливого підлітка, який би допоміг втілити Наш план. Ми обрали Соломію — просту дівчину-сироту з околиці, яку без сумніву могла б одобрити відьма. І не помилилися: вона взяла до себе на роботу тиху, непомітну дівчину. Все йшло саме так, як Ми хотіли.

       Пізно ввечері, коли замок поринув у сон, у кімнату Соломії через вікно залетів метелик, який світився, мов зоря. Він був частиною Нас. Його не існувало без Нас, як і Нас — без нього.

       Чарівний Метелик покружляв над ліжком Соломії і, розбудивши її, привів до бібліотеки. Дівчина була здивована зоряним сяйвом, але ще більше її вразила кількість книг. У королівстві мало хто вмів читати через заборону навчання, але Соломія вміла й любила. Для неї книги — єдине вікно у світ, де ще існувала правда.

Вона підійшла до першої полиці, взяла невеличку книжку й прочитала вірш:

Я у полоні своїх почуттів,

Де є смуток і страх, де є біль.

Я у полоні своїх відчуттів,

Де панує темна тінь...

Хто вона? Що воно?

Чому на серці так щемить?

Чи може щось мені відомо —

І воно просто не мовчить...

Я у полоні:

Чотири стіни, зламана драбина,

Немає вікон і дверей!

Мене покидає остання сила —

У садку мовчить соловей.

Я у полоні.

— Це про мене, про підданих цього королівства... — прошепотіла Соломія.

       Ми були зворушені, але часу не залишалося. Ми не звернули уваги на те, що цієї книги не повинно було бути у королівській бібліотеці, й повели Соломію до шафи у віддаленому кутку. Вона, нічого не питаючи, відсунула її вбік і дістала з отвору в стіні чорну книгу зі змією на обкладинці. Вона не розуміла мови, але хотіла зрозуміти. Ми, Чарівні Метелики, покружляли над книгою — і слова стали для неї зрозумілими.

       Соломія дізналася: дерево пов’язане з відьмою. Її сила — в намисті. Без нього відьма — ніхто. А щоб знищити дерево, потрібні її кров, намисто й... віра у щось більше за страх.

       Наступного дня Соломія зробила те, що Ми від неї чекали. Вона підмішала зілля сну до чаю відьми. Коли та заснула, дівчина зняла намисто з її шиї, проколола палець і взяла кілька крапель крові. Серце Соломії билося, як у пійманого птаха, але вона побігла — швидко, рішуче.

Дерево вже чекало. Пугач розправив крила. Ще мить — і він би знову заволав. Але Соломія капнула краплю крові на його дзьоб — і він застиг, мов витвір зі стародавнього золота. Вона кинула намисто до стовбура й додала барвінку — бо квіти пам’ятають добрих людей.

Соломія впала на коліна, закривши очі.  Вона благала дерево зникнути. Благала довго — аж поки не загриміла земля... а потім усе стихло. Дерева більше не було. Лише барвінок — тремтів на вітрі.

Тієї ночі відьма зникла, а мешканці королівства вперше за багато років заплакали — не від болю, а від надії.

       Соломія не стала героїнею. Ніхто навіть не знав, що це вона позбулася Дерева Мертвих Душ, але Ми знали і Ми підготували для неї подарунок долі — можливість вивчати астрологію, про що вона мріяла потайки.