Розділ 4.

По Дереву дощів дзюрчала вода, на бруківці плескотіла вода, з неба падала вода, змиваючи надії і сум, гасячи жах і пристрасть. Дивна, зачарована вода, наче прозора і темна, наче тепла і холодна, наче мертва, і все одно жива.

А закохані так само стояли, притулившись до людського тепла.

І тоді Дерево дощів мовило:

– Коли ви такі впевнені, що хочете піти, то знайте: звідси веде єдиний шлях. Якщо ви пройдете крізь дощ, то я вас більше не займатиму. Якщо озирнетеся, віддасте воді очі, якщо гукнете, віддасте воді голос. Якщо зупинитеся чи звернете, то самі станете водою, як десятки тих, хто ступив на цей шлях до вас.

Це не моя вимога.

Ви пройдете тим шляхом байдужості і мовчання, яким пройшла вона, щоб обернути забуте на монети. Ви разом або хтось із вас може залишитися тут зі мною, а може поринути у дощ. Вирішуйте.

Вони вирішили не словом, а серцем.

Вируюча вода розімкнула коло, і закохані попрямували до виходу з майдану. Тихо дзвеніли краплі, стікаючи з листя Дерева дощів.

А в місті розгулялася злива, та закохані йшли вулицею, міцно взявшись за руки, дивлячись лише вперед.

Блискавиці шматували темне небо над їхніми головами, забуті у Місті дощів палаючі небесні стріли цілилися у старовинні будинки, знищуючи мертві неонові вивіски.

Ніч і буревій оволоділи містом. Скажений вітер шмагав вікна, аж дзвеніло у шибках скло. А закохані йшли своїм невидимим шляхом, не дивлячись одне на одного, вірячи лише теплому дотику рук.

Та вітру ця підтримка була кісткою в горлі, він дмухнув щосили, розлучивши зчеплені пальці. Але хлопець безстрашно йшов далі, не звертаючи уваги на вітер, який тепер задоволено шматував листя дерев.

На шляху байдужості треба було забути про кохання, щоб зберегти його. Але, коли вітер відняв його кохану, то разом із нею забрав більшу частину душі.

Не думати, не відчувати, ще крок, ще... Там, за дощем, була вона, кохана, і її тінь не самотня. Кинутися туди, урвати її веселий сміх.

Ковтаючи гіркі сльози, він ішов далі, далі, далі...

Дощ слабшав, і в чорних калюжах віддзеркалювалися зірки. Віддзеркалювалися між уламків старовинних будинків, у чиїх стінах ще не відлунали крики. Крики билися об зубасті стіни, гойдалися в шибках з вибитим склом.

І раптом у руїнах він розчув плач – живий, не відлуння.

– Допоможіть... Рятуйте... – задихаючись, благала дитина. – Хто-небудь...

Так близько. Тільки минути розламану стіну найближчого будинку...

Дитина затихла, її мова наче віддалялася.

Ще не пізно – побігти, наздогнати...

Він ніколи не думав, що буває так страшно – не мати змоги допомогти.

З неба падала вода, набуваючи нового кольору – багряного.

Небесна кров стікала по його руках, одягу, волоссю, ставала його кривавими сльозами безсилля.

Хлопець не витримав, провів по волоссю, щоб очистити хоч його, і волосся одразу набуло сивини.

Дівчина йшла далі, тримаючи за руку коханого. Для неї не було того шаленого вітру, що їх розлучив.

Її дощ ставав мерзлою водою, і крижинки падали, віднімаючи почуття. Сірі голуби летіли, сиплячи з пір’я кригу, і сідали на плечі.

Їхні не голубині пазурі вчепилися в її тіло так сильно, що біль затьмарював розум, але дівчина не дивилася на страховиськ, ішла далі.

І тоді дощ відтанув, зробившись гарячішим за полум’я. Його краплини підпалювали будинки, і споруди займалися, тріскотіли веселими пожежами, здіймалися хмари попелу і жаринок.

Дівчина йшла серед пожеж, а птахи, що їх вона помилково прийняла за голубів, кружляли над головою, шкрябали душу злими криками, віднайшовши і для неї тортури.

Але дотик коханого надавав їй сили не слухати ті жахливі історії, що вони переповідали гуртом, як плітки мороку.

Раптово дотик перестав бути теплим, став наче вода. Налякана, вона глянула на свого коханого, але замість нього, лишаючи мокрі сліди, поряд крокувала прозоро-блакитна постать.

Дівчина закричала і, спіткнувшись, впала на землю, вмочивши коліна в калюжі.