Розділ 3.

Так ці двоє і зустрічалися з ласки дощу. На третій зустрічі вони наважилися відкрити свої голоси, на п’ятій – сказати імена, потім їхні вуста з’єдналися в неочікуваному поцілунку.

Хлопцю здавалося, що його душа наче роздвоїлася, точніше душа блукає дощем, а коли він виходить на двір, єднається з тілом, що лише тоді стає живим. І дівчина відчувала те саме. Тому дощове небо завжди розстелялося над їхнім мокрим волоссям, коли вони були разом. Але хвороби відступали перед ласкою дощу.

Їхні задощові тіні вже давно побралися. Побралися раніше здавалося б випадкової зустрічі. А закохані боялися зробити долю спільною, бо вірили у прокляття, про яке ніхто не оповідав таємничими шурхотливими ночами.

Ніхто, окрім дощових крапель на склі, коли чекаєш нової зустрічі, коли живеш цією зустріччю.

Того дня дощ виявився сильним, але закохані довго мандрували самотніми вулицями, ділячись із дощем веселим сміхом. Шлях вивів їх на старовинний майдан.

Раптом обоє зупинилися, сміх урвався, руки з’єдналися з таким натхненням, наче ніщо не змогло б їх зараз розлучити.

Попереду хиталося дерево, але воно було ніби створене з води. Струмки текли під прозорою шкірою гілля і стовбура, водянисте листя хитав вітерець.

Вируючий потік кільцем оточив майдан, відрізавши шлях до відступу.

– Хто ти? – намагаючись, щоб не здригнувся голос, запитав хлопець у дивної рослини.

– Я Дерево дощів, – тихесенько задзюрчало у відповідь.

– То це через тебе в нашому місті завжди іде дощ? – у голосі дівчини прокинулася цікавість.

– Так, – хитнуло мокрим листям Дерево дощів.

– Відпусти нас, Дерево дощів, – попросив він якомога рішуче.

– Не відпущу, – вода розливалася по майдану. – Мені сумно стояти тут одному однісінькому, що навіть словом перекинутися нема з ким, – вода його мови переливалася так журливо, що кортіло заплакати. – Мені так хочеться, щоб у моїх краплинах грали сонячні промінчики і веселка вигиналася небом...

Дівчина обережно розірвала дотик і наблизилася до дерева.

– Але веселка буває тільки після дощу. Хай дощ припиниться – і твоє бажання здійсниться.

– Як легко ви усе вирішуєте, люди!

Луною розляглося, і хлопець налякано обійняв кохану за плечі, захищаючи.

– Дощ не скінчиться, бо мені заплачено тим, від чого відмовитися неможливо. Дощ не скінчиться, доки сльози людські не переважать тої ціни. А ви залишитеся зі мною, бо винні мені своєю зустріччю.

Впевнено дзюркотали потоки, через які не перебратися.

– А від чого неможливо відмовитися? – здавалося, дівочий голос теж дзвенить на перекатах, неначе струмочок.

– Колись, – не поспішаючи почало Дерево дощів, – ще до вашого народження, в цьому місті мешкала, – дзюркотливий голос замовк, підбираючи слово. – Жила жінка. Вона багато мандрувала, багато бачила. У неї була своя війна, як у кожного, хто не слабкий духом. Перемоги надавали їй сили йти далі, поразки нацьковували на неї старість.

Закохані тонули в переливчастій мові дерева, яке їх полонило, а за маренням дощу наче проступали обриси оповіді.

– Її життя виявилося довгим, і вона, стомлена і досі поневолена палкими та зухвалими мріями, вирішила знайти спочинок у цьому місті, яке їй дуже сподобалось. Вона не марила славою і вдячністю, зазвичай люди взагалі не розуміли її цілі, самовдоволено не думаючи про тих, хто їх захищає. Лише поваги, не до неї, а до самого життя, до таємничості чарів, до дива народження просила ця жінка. А люди просто знизували плечима, не розуміючи.

І тоді вона вирішила... Помститися? Радше покарати тих, хто скорився безвір’ю. Вона б могла розплатитися власним життям, та жити їй залишилося надто мало, і тоді до неї прийшла згадка про силу забутого. Люди забувають, але минуле ніколи не зникає, минуле завжди блукає поруч із тим, хто його зрадив.

Ця жінка заплатила за своє бажання зрадженими людськими спогадами і почуттями. Так у місті народилось я – Дерево дощів.

Закохані слухали, зачаровані переспівами води, заворожені словами історії, уривки з якої так часто вистукував дощ.

– І коли ж кара людська скінчиться? – голос дівчини тремтів, немов перетворився на воду.

Дерево дощів сумно трусонуло мокрим листям.

– Певно ніколи, бо лише сльозами ви викупите своє місто у дощів. А сльози людські все більше нещирі – то вже не сльози, а просто сіль, що у воді розчинилася.

Дерево дощів замовкло, вслухаючись у перестук крапель у листі. Закохані подивилися одне на одного і разом попросили:

– Відпусти нас! Відпусти нас, будь ласка.